Шпигун з козацькими вусам

 

3 лютого 1879 року народився розвідник і дипломат Федір Боржинський. За Гетьманату Павла Скоропадського він був першим послом Української Держави у Кубанській Народній Республіці, де активно відстоював українські інтереси і виступав проти залучення козаків до наступу на українському фронті у формуваннях Добровольчої армії Антона Денікіна. За це був підступно захоплений денікінцями і розстріляний у Юзівці (нинішньому Донецьку) 14 лютого 1919 року. Докладніше про це – у нашій розповіді в журналі «Локальна історія».

Титул від Великого хана

Наприкінці 1911 року Монголія, що до того підпорядковувалася Китаю, проголосила незалежність. Підтримку молодій державі надала Російська імперія. Тамтешні князі та лами відправили до Санкт-Петербурга таємних послів, щоб в імператора попросити покровительства. Поїздку забезпечував штабс-капітан  Федір Макушек. Він був і перекладачем для монголів на зустрічі з прем’єр-міністром Петром Столипіним. 

Великий хан Монголії Богдо-Геген VIII надав Макушеку княжий титул. У Росії його прирівнювали до баронського. Правитель не здогадувався, що доброзичливий молодий чоловік, який отримав від нього знак пошани, – шпигун.

Макушек здобув освіту в Чугуївському піхотному юнкерському училищі та Східному інституті у Владивостоці. Влаштувався у розвідувальний відділ штабу Іркутського військового округу. Об'їздив багато китайських провінцій і ледь не всю Монголію. Створив першу докладну географічну карту Монголії, написав низку наукових праць з історії, культури та етнографії цих країв. Водночас у далеких краях не забував, що він українець. При нагоді акцентував на цьому.

– Походжу з селян Уманського повіту Київської губернії, – розповідав про себе.

Новоспечений барон повернувся до своєї військової частини. Одразу взявся вирішувати дві важливі справи. Насамперед написав рапорт: «Прошу височайшого повеління прийняти прізвище й по-батькові свого рідного батька Конрада Боржинського».

Шлюб за оголошенням

Його батьки – Демид і Ксенія Макушеки з села Верхнячки – мали багато дітей. 7-річним Федора віддали на виховання у сім’ю польського шляхтича Конрада Боржинського. Селом пішов поголос, що малий – син поляка. Той здавна вів якісь комерційні справи на Уманщині й часто навідувався до цукроварні у Верхнячці. Подейкували, що поклав око на красуню Ксенію.

Як там було насправді, ніхто достеменно не знає. Однак Федір усе життя вважав Конрада Боржинського за рідного батька. Так і зазначив у рапорті. А одержавши дозвіл, змінив документи.

Друга важлива справа стосувалася сімейного стану. Федір хотів мати за дружину лише українку. Але там, де він служив, знайти таку дівчину було непросто. Тож розсилав по часописах шлюбне оголошення. На нього відгукнулася студентка Київського музичного училища Олександра Ващенко. Разом з батьком – адміністратором Одеського цирку і власником виноградників під Феодосією –  поїхала до Іркутська. Там і взяли шлюб.

Через два роки в подружжя народився син Володимир. Ще через два – донька Тетяна.  Федір Боржинський у той час перебував на передовій.

 

Іменна зброя «за браваду»

На фронтах Першої світової він проявляв себе як відчайдух. Іноді аж до відвертої бравади. Міг піднятися з окопу і пригрозити кулаком німцям у траншеях навпроти. Одразу ж наражався на обстріл. Дістав  декілька поранень. Отримав кілька орденів, іменну золоту зброю та чин підполковника.

Навесні 1918 року Федір Боржинський опинився на Північному Кавказі, де саме проголосили Кубанську Народну Республіку. Частина населення козацького краю вважала, що їм необхідно об'єднатися з Українською Державою, якою керує гетьман Павло Скоропадський. Боржинського призначили консулом у П'ятигорську, а восени – міністром-резидентом Української Держави при Кубанському уряді.

Невідомо, чи Боржинський і Скоропадський перетиналися раніше. Обидва служили в одних частинах і воювали на одних ділянках фронту. Під час російсько-японської війни – у Забайкальському козачому війську: Боржинський, тоді ще Макушек – підпоручик, Скоропадський – осавул, невдовзі сотник 2-го Читинського полку. У роки Першої світової війни – на Східному фронті: підполковник Боржинський командував сотнею 1-го Читинського козачого полку, генерал-майор Скоропадський – спершу полком, потім кавалерійською дивізією.

Посол у синьому жупані

«Вихований, освічений, коректний і спокійний, він справляв дуже хороше враження, – описує Боржинського-посла дипломат Микита Мандрика. – За зовнішністю він був типовий українець – середнього зросту, худорлявий, темний шатен, із довгими запорозькими вусами, розумним, лагідним поглядом. Одягався він у форму українського військового старшини, у синій жупан».

Він продовжував розвідувальну діяльність – тепер вже на користь України. У таємних звітах повідомляв про нарощування сил Добровольчої армії. Наголошував на розгортанні інформаційної війни проти України. Акцентував, що очільник Антон Денікін не приховує своїх планів із відновлення «єдиної і неподільної Росії» та знищення суверенних держав і республік.

Також провадив пропагандистську роботу. За його сприяння місцева «Просвіта» видавала книги, друкувала газети й навчала українською мовою. Завдяки тому, що добре знав англійську, товаришував із британським представником Фоком, якому пояснював  дійсний стан справ на своїй батьківщині.

Однієї ночі до посольства увірвалися солдати. Влаштували обшук, забрали офіційні документи й арештували секретаря Костянтина Поливана. Влада не відреагувала на протиправну акцію. Через декілька днів денікінці  знову напали на дипломатичну установу. Вони зірвали з фасаду синьо-жовтий прапор і затримали Боржинського. Лише після цього Кубанська рада висловила протест.

Посла відпустили. Йому висунули вимогу – негайно покинути Кубань. Він вирішив їхати до Києва, де вже владу захопила Директорія УНР.

 

Швидкоплинний суд

Від’їзд кілька разів переносили – в Україні тривали бойові дії. Увесь цей час Федір Боржинський від імені посольства писав ноти протесту. Він виступав проти  залучення козаків до наступу на українському фронті. У деяких частинах кубанці відмовлялися воювати з братами-українцями. Це неабияк дратувало близьке оточення Денікіна.

У січні 1919 року барон врешті вирушив у дорогу залізницею. Разом із ним – секретар посольства, радник із дружиною, помічники та кілька кубанців, які зазнавали переслідувань з боку "білих". Влада Кубані надала варту до берегів річки Дон. У прикордонному Іловайську хтось із супроводу зауважив:

– Тепер ви потрапите в інші руки. Будьте обережними.

На станції Волноваха дипломатичний вагон оточив озброєний загін. Пасажирів вивели й заштовхнули в "товарняк". Його причепили до потягу й відправили до Юзівки (нинішній Донецьк). Там посла тримали у в'язниці, яку облаштували в колишній школі. 14 лютого відбувся суд. Боржинському закинули зраду батьківщини – бо як офіцер Російської імператорської армії він перейшов на бік українського уряду.

– Не бачу у своїх діях жодної зради, – відповідав він. – Імперія розвалилася, я став на службу Українській Державі – землі, де народився та виріс.

Судді – троє офіцерів-денікінців – радилися недовго. Вирок: розстріл. Його виконали тієї ж ночі в якомусь вибалку на околиці міста. Тіло залишили на мерзлій землі.

Федорова дружина Олександра якийсь час жила з дітьми у Верхнячці в батьків загиблого чоловіка – Демида і Ксенії Макушеків. Слід Конрада Боржинського зник у цьому вирі подій. Олександра з донькою поїхала до своїх родичів у Петроград. Син Володя залишився з дідом. 8-річним він утік з дому і після низки поневірянь розшукав матір із сестрою. Його внучка Оксана Соловйова успадкувала від прабабусі любов і хист до музики. Нині вона – провідна скрипалька симфонічного оркестру Барселонської опери.

Досі не відоме місце поховання Федора Боржинського. Так само не збереглося жодного фотознімка. За словесними описами та світлинами близьких родичів художник Миколай Кочубей зобразив барона на уявному художньому портреті. Допоки в архівах не віднайдуть реального фото, таким він і залишатиметься для нащадків – у старшинському мундирі, із довгими козацькими вусами, зі спокійним і проникливим поглядом.

 «Локальна історія», № 12, 2020

 

 

Один із Героїв Крут у майбутньому став розвідником

Серед тих, хто в січневі дні 1918 року став під Крутами на шляху більшовицького війська, яке наступало на Київ, особливе місце займає Семен Могила. У тому бою він командував юнацькою чотою. А після вимушеної еміграції активно діяв у складі розвідувального відділу Партизансько-повстанського штабу, яким керував генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, і неодноразово із розвідувальними завданнями відряджався на українську територію.

У 1917 році Семен  Андрійович Могила працював реєстратором у містечку Рівному Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Щойно він дізнався про організацію Української Центральної Ради, як одразу подався до Києва. Прагнення не пропустити головні події у столиці переважило всі його плани. У Києві вступив на навчання до 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького, де зустрівся зі своїм другом і двоюрідним братом Михайлом Михайликом, який повністю поділяв його погляди на побудову вільної суверенної Української держави.

Навчався Семен успішно і невдовзі став бунчужним свого курсу. А коли наприкінці 1917 року школа виступила на оборону державного кордону на Чернігівщині проти більшовицьких військ, що наступали, він уже командував юнацькою чотою – 30 хлопцями.

Могила був старшим від інших. Напевне, вік і життєвий досвід сприяли тому, що його послали наперед на чолі невеликого загону із завданням провести розвідку. Хлопці сіли на паротяга й одразу вирушили в напрямку червоних військ. Вони навіть не встигли розробити детального плану як діятимуть у разі раптової зустрічі з ворогом. Та того дня юнацька сміливість і відвага були на їхньому боці. Їм навіть вдалося зненацька напасти на передовий загін червоних і захопити кількох полонених.

Сутужніше було згодом у бою під самими Крутами. Відчуваючи відповідальність за підлеглих, Семен Могила понад усе піклувався, аби винесли з поля бою всіх поранених юнаків їхньої сотні. Самому йому вдалося уціліти. Невдовзі опинився на рідній Херсонщині. Там сформував власну партизанську групу, яка активно боролася проти радянської влади.

За якийсь час воєнні дороги привели Семена Могилу до легкого гарматного куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії. Особливу славу дивізія здобула в боях під Замостям у серпні 1920 року, де група польських і українських військ зуміла затримати й знекровити Першу кінну армію Семена Будьонного, яка кавалерійським маршем рухалася на Варшаву.

Потім були відступи, важкі бої, втрати, вимушене перебування у польських таборах для інтернованих військ. Та Семен не втрачав надії на повернення в Україну. Невдовзі його залучили до роботи у Партизансько-повстанському штабі. Цей штаб був спеціальним органом Державного Центру УНР в екзилі. Він дислокувався спершу на території Польщі у Тарнові, а згодом перебрався до Львова. Головною метою його діяльності була підготовка повстання для повалення радянської влади в Україні і відновлення суверенної Української держави. А керував ним генерал-хорунжий Юрко  Тютюнник.  

З особливою увагою до Семена поставився начальник розвідувального відділу штабу полковник Олександр Кузьмінський. В умовах партизанського-підпільної боротьби досвідчений воєначальник, який до того очолював Розвідочну управу Генерального штабу армії УНР, зумів налагодити розвідувальну роботи штабу. До складу відділу входили три секції: офензиви (розвідки), дефензиви (контррозвідки) та пресова секція. Розвідувальна секція вела агентурну роботу, здійснювала підбір і навчання розвідувальних кадрів, а також підготовку документів для легальної роботи в УСРР. Крім цього вона була своєрідним інформаційно-аналітичним центром і обробляла одержану різними каналами інформацію.

Невдовзі було підготовлено «Проект організації розвідки на терені України», спрямований передусім на уніфікацію та вдосконалення організаційної структури розвідапарату повстанського руху на українських землях. У ньому передбачалося направлення у різні регіони розвідників і кур’єрів для підготовки ґрунту до майбутнього загальноукраїнського повстання. 

 Відтак Семена Могилу кілька разів відряджали на українську територію із розвідувальними завданнями. Влітку 1921 року він пробрався на Херсонщину, щоб сформувати партизанський загін і організувати антирадянське повстання. Але тоді на заваді стали чекісти, які розгромили підпілля. Довелося повертатися на територію Польщі.

Невдовзі у Партизансько-повстанському штабі розробили операцію з перевірки одного із колишніх сотників Армії УНР, який повернувся з еміграції на радянську територію і мешкав у Харкові. Це завдання доручили Семену Могилі.

У перший день нового, 1923 року, мали перейти кордон. Але так звану групу перебіжчиків та контрабандистів із Польщі, до складу якої увійшов Семен Могила із помічником,  затримали  радянські прикордонники в містеч­­ку Судилкові під Ізяславом. Порушників кордону відправили до місцевого відділку Державного політичного управління, а невдовзі під посиленою охороною – до Києва.

Як з’ясувалося згодом, чекісти вже схилили на свій бік колишнього сотника УНР і налагодили з його допомогою оперативну гру із Генштабом Військового міністерства уряду УНР та розвідвідділом польського Генштабу. Керівництво ДПУ УСРР очікувало на прибуття кур’єрів із Польщі і планувало контролювати усі їхні подальші дії. Але непередбачуваний арешт прикордонниками зіпсував усю операцію. Тепер не лишалося іншого шляху, як спробувати завербувати Семена Могилу. Щоб він не перешкодив операції і також діяв за сценарієм чекістів.

День за днем із ним наполегливо працювали співробітники ДПУ. Та все марно. У них нічого не виходило. Могила не піддавався ні на переконання, ні на шантаж, ні на погрози, ні на побої. «Для перевербування органами ДПУ непридатний», – так після численних допитів записали слідчі у висновках. Від нього не добилися ні адрес інших повстанців і підпільників, нічого. У повідомленні на адресу голови ДПУ УСРР Манцева, яке знаходиться в архівній слідчій справі, зазначається: «Питання про його використання вирішене нами негативно з урахуванням того, що як суб’єктивна оцінка Могили, так і об’єктивні дані не свідчать на його користь і не дають жодних гарантій що він  чесно і щиро працюватиме на нас».  

Так тривало до середини лютого 1923 року. Потім його під спеціальним конвоєм перевезли до Харкова. Там із ним  кілька разів особисто зустрічався заступник голови ДПУ УСРР Всеволод Балицький, умовляючи перейти на бік радянської влади. Коли і в нього нічого не вийшло, зайшли з іншого боку. Семена спробували зламати за допомогою родичів. Розшукали рідного брата, який був комуністом і працював у Оренбурзі редактором газети «Звезда». Той під диктовку місцевих чекістів написав Семенові листа, де радив покаятися перед радянською владою і просити в неї пробачення. Та й це не подіяло.

24 серпня 1923 року справу Семена Могили передали на розгляд надзвичайної сесії Харківського губернського суду. Рішення було очікуваним: засудити до страти. Та чомусь не квапилися з виконанням вироку. Ще понад пів року він провів у камері смертників харківської в’язниці. Мабуть ще сподівалися на те, що змінить свою позицію. Не змінив і не розкаявся.

У ніч із 22 на 23 березня 1924 Семена Могилу розстріляли.

 

Генерал Олександр Удовиченко. Представник розвідки УНР у Франції

23.02.2021

Генерал-полковник Армії УНР Олександр Удовиченко по праву входить до військової еліти Української революції 1917–1921 років. Він зажив слави вмілого й відважного командира. Водночас маловідомими залишаються сторінки його життя, пов’язані з діяльністю уенерівської спецслужби. Розсекречені документи із Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України дещо проливають світло на ті події.

Біографія Олександра Удовиченка насичена багатьма цікавими подіями і більш-менш впорядкована істориками, хоча докладного викладу досі немає. Короткий життєпис в Енциклопедії історії України окреслює основні віхи життєвого шляху.

Народився Олександр Іванович Удовиченко 20 лютого 1887 року в Харкові. Здобув хорошу військову освіту. Службу починав у російській армії. Після проголошення Української Народної Республіки вступив на службу до українського війська. Був старшиною Генерального штабу, начальником штабу Гайдамацького коша Слобідської України в обороні Києва від більшовицьких військ під командуванням Михайла Муравйова в січні 1918 року. У подальшому обіймав різні відповідальні посади в Армії УНР. Зокрема у березні 1920 року сформував і очолив Залізну дивізію, що вважалася однією з найбоєздатніших частин українського війська.

Із листопада 1920 року – у таборі інтернованих частин у м. Каліш (Польща). Із 1924 року мешкав у Парижі (Франція), очолював Товариство колишніх вояків Армії УНР (із 1927), Європейську федерацію українських військових організацій (із 1937). Віце-президент УНР на еміграції (1954–1960). Автор низки військово-історичних праць і спогадів. Помер у м. Ментенон (Франція) 19 квітня 1975 року.

Цей перелік, звісно ж, не увібрав у себе всієї гостроти і драматизму подій, боїв і операцій, в яких брав участь О. Удовиченко. Поза увагою залишена посада помічника начальника розвідувальної частини  оперативного відділу Генерального штабу Збройних сил Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Напевне, той досвід організації розвідувальної роботи в 1918 році відіграв певну роль, коли вже в умовах еміграції керівництво Уряду УНР відшукувало кадри для налагодження діяльності спецслужби Військового міністерства.

У документах радянських органів держбезпеки (ОДПУ та НКВС), датованих 1920–1930 роками, які зберігаються в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України, неодноразово згадується прізвище Удовиченка як «представника розвідки УНР у Франції».

Зокрема, у «Списку визначних діячів української еміграції» про нього наводяться такі відомості: «У 1921 р. був зв’язаний з ІІ-м Від[ділом] ПГШ. Колиш[ній] член УПСР. Командував особливою армією Петлюри. У 1925 р. клопотав про в’їзд на Україну з групою соратників. У 1927 р., за дорученням Генштабу, ген[ерал] Сальський вів з ним переговори про його повернення до Польщі, обіцяв відповідальну посаду в ПГШ і посаду начштабу армії УНР. Голова Комітету з увічнення пам’яті Петлюри і Спілки колишн[іх] воїнів армії УНР. Нач[альник] військової організації УНР у Франції. На випадок війни з СРСР намічається головнокомандуючим армії УНР. Нині є одним із найактивніших діячів УНР у Франції» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т. 6. – Арк. 192).

Біля цієї характеристики є примітка: «мешкає в Парижі, українець, адреса є в ІНО ОГПУ за спр. «Старшина». Отже, на нього в центральному апараті радянської розвідки в Москві вели окрему оперативну справу. Ці нотатки свідчать про те, що чекісти постійно тримали в полі зору Олександра Удовиченка, особливо в той період, коли Державний Центр (ДЦ) УНР в екзилі знаходився у Парижі (1924–1926 рр..).

Саме у 1924 році генерал переїхав з табору в Каліші до Франції і влаштувався робітником на шахту. Через рік, після закінчення контракту, залишився в цій країні і активно включився в громадську і комбатантську роботу. Зокрема, він почав групувати навколо себе побратимів і невдовзі очолив Товариство колишніх вояків Армії УНР у Франції.

На цей період припадає активізація діяльності міністерства військових справ у складі ДЦ УНР. Міністерством керував генерал Володимир Сальський, а заступниками в нього були генерали Марко Безручко і Олександр Удовиченко. З часом робота Уряду УНР в еміграції набула чіткіших обрисів, а урядові установи запрацювали у Варшаві, Парижі й Празі.

З урахуванням того, що військове міністерство опікувалося, з-поміж іншого, проведенням розвідувальної і контррозвідувальної діяльності, кураторство цього напрямку з позицій Франції здійснював О. Удовиченко. На нього покладалися і всі інші напрямки роботи міністерства, але чекісти у своїх документах раз у раз називали його саме «представником розвідки УНР у Франції».

Так, у довідці Іноземного відділу ДПУ УРСР від 28 квітня 1934 р. «Про дислокацію розвідки УНР поза Польщею» зазначається: «Представником розвідки УНР у Франції є ген[ерал] Удовиченко. Помічниками його з розвідувальної роботи значаться: Мілоцький і Морозовський. Паризька резидентура УНР підшукує і вербує людей для відправлення в Україну» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т. 7. – Арк. 93).

На одній зі світлин (публікується вперше) завдяки напису на звороті є змога ідентифікувати помічника з розвідки Мілоцького, а також Ковальського. Зокрема, уже в іншому документі Микола Ковальський характеризується чекістами як «один із активних діячів петлюрівської розвідки». Олександр Удовиченко і міністр закордонних справ Уряду УНР у екзилі Олександр Шульгин на світлині й так пізнавані (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6687. – Т. 1. – Арк. 206–0, 206–01).

На іншій світлині (публікується вперше), зробленій у 1926 році, чекісти позначили цифрами активних діячів уенерівської громади у Франції. Серед них – генерал Микола Шаповал (1), редактор часопису «Український Робітник», генерал Микола Капустянський (2), голова Військової спілки українських емігрантів у Франції, генерал Олександр Удовиченко (4), підписаний як член президії Військової спілки і голова «Робітничої спілки», та інші особи, яких названо представниками «петлюрівської громади» або «громади есерів» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12617. – Т. 16. – Арк. 109–01).

Про те, які конкретно заходи за напрямами діяльності секторів «Наступ» (розвідувальний), «Оборона» (контррозвідувальний) або «Студії» (аналітичні дослідження) ІІ секції Генштабу міністерства військових справ ДЦ УНР в екзилі планував чи здійснював з позиції Франції Олександр Удовиченко, в архівних документах не зазначається. Є лише небагатослівні нотатки, які змальовують стиль роботи, риси характеру, переконання генерала в еміграції.

Про це йдеться в одній із довідок зі справи Іноземного відділу НКВС УРСР за 1931–1936 роки, в якій зібрані матеріали про діяльність УНР в умовах еміграції. Неназване джерело так відгукується про О. Удовиченка: «Орієнтуючись на власні сили і міцно організовану й дисципліновану армію, увесь час своєї діяльності він… не підтримував партизанщини, завжди був ворогом «отаманщини» і стояв у опозиції до тактики набігів із Польщі, розглядаючи інтернування, як невеликий перепочинок, до сприятливого випадку, коли можна буде почати операції всією армією… Тому у своєму таборі (Каліші) він підтримував бойову готовність, не припиняв занять, розвивав культурно-просвітницьку роботу, друкував військову літературу, придбавши для цього друкарню, готував офіцерські кадри і т.д… Він найбільш енергійний, твердий і талановитий серед петлюрівських генералів… У одному зі своїх звернень до козаків якось заявив: «Так трапилось, що я завів вас сюди, і я залишуся з вами, доки не влаштую вам прийнятне життя або не виведу вас звідси» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т. 1. – Арк. 121).

Практично немає відомостей біографічного характеру, про життєві перипетії, не кажучи вже про утаємничену діяльність, і в книгах спогадів самого О. Удовиченка –  «Україна у війні за державність» (Вінніпеґ, 1954) і «Третя Залізна дивізія» (Нью-Йорк, 1971). У них викладено лише перебіг тогочасних подій.

Водночас у цих книгах суціль зустрічаються цікаві висловлювання про Україну і її боротьбу за свободу й незалежність, які не втратили своєї актуальності понині.

«Уже другий рік Українська Армія виконувала роль авангарду Європи в боротьбі з інтернаціоналом, – писав О. Удовиченко у книзі «Україна у війні за державність». –  Але виконувала цю роль самотньо, заливаючись кров’ю, в таких важких обставинах, в яких рідко які-небудь армії перебували…

Замість того, щоб її підтримати й допомогти, замість використати її молоду енергію та національне піднесення, держави Антанти вживали всіх зусиль щоб ослабити її. У напрямі знищення українського національного руху держави Антанти йшли поруч з III інтернаціоналом.

Чи то ж з власної вини Українська Армія не мала успіху?…

Сьогодні Україна має чимало своїх прихильників у всіх країнах світу, які розуміють її роль у минулому і майбутньому на сході Європі, але це розуміння ваги українського питання прийшло після того, як Українська Армія перестала існувати…».

Це було опубліковано у 1954 році. У рік гучного святкування в СРСР 300-річчя возз’єднання України з Росією, за тодішньою термінологією. Олександр Удовиченко і тоді доволі критично оцінював цей акт, не втрачав надії щодо відновлення Україною незалежності і був незмінним у своїх переконаннях стосовно тих загроз, які стояли на цьому шляху. 

«Держави Антанти в своїй політиці зробили велику помилку, – писав він, – поставившись вороже до України. Ця помилка дала себе відчути в 1920 році, коли Червона Армія кинулася на Польщу; вона дає знати себе й зараз і буде загрозою для мирного життя народів у майбутньому. Лише шляхом відновлення Незалежної Української Держави Європа може позбавитися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму…»

20 лютого 2017 року на державному рівні в Україні відзначався ювілей – 130 років від дня народження Олександра Удовиченка. До проголошення незалежності України він не дожив 16 років.

 

У багатьох дослідженнях періоду національно-визвольної війни українського народу за свою незалежність 1648 –1654 років зазначається, що у цей час козацька розвідка Богдана Хмельницького була однією з найефективніших у тогочасній Європі.

У той же час документальних свідчень функціонування в Україні у зазначений період окремого розвідувального відомства не виявлено. Натомість у хроніці часів козаччини є письмові згадки про розвідувальну діяльність, що сприяла втіленню стратегічних планів, та ієрархію осіб, які брали участь в організації цієї справи. У цій ієрархії особливе місце посідає гадяцький полковник Лаврін Капуста.

Про дату народження та молоді роки майбутнього очільника козацької розвідки достовірної інформації немає, як і про обставини його призначення на цю відповідальну утаємничену посаду. Зрештою, правильніше слід говорити не про призначення на посаду, а про довіру гетьмана виконувати при ньому особливі функції. У одному з досліджень зазначається, що Лаврін Капуста став “очима і вухами” Богдана Хмельницького, прийшовши на зміну Максиму Кривоносу. Той нібито якось зауважив, що йому ліпше шаблею в бою махати і полком командувати, ніж займатися розбиранням перехоплених листів, перевіркою різноманітних відомостей і чуток, засиланням у стан супротивника надійних гінців. При цьому порекомендував на своє місце сотника Лавріна Капусту, який “з молодих та ранніх”, “знає стільки мов, скільки й сам Богдан”, “бував з гетьманом ще у Франції”. Мабуть, малася на увазі участь козаків на прохання французького короля у битві під Дюнкерком.

Відомо, що у 40-х роках XVII століття Лаврін Капуста перебував у Запорозькій Січі, у квітні 1648 року брав участь у повстанні реєстрових козаків у Кам’яному Затоні, разом з якими приєднався до української армії під проводом Богдана Хмельницького. Пізніше був учасником Жовтоводської, Корсунської та Пилявецької битв. У листопаді 1648 року він за наказом гетьмана здійснив на чолі окремого корпусу похід на Городок і Перемишль. Є неодноразові згадування про нього як гадяцького полковника. А в лютому 1649 року Б. Хмельницький призначив його суботівським городовим отаманом. Саме так зазначається в історичних документах. Це свідчило про особливу довіру. У Суботові знаходився родовий маєток гетьмана. І хоч ні за розмірами, ні за кількістю жителів цей хутір до статусу міста аж ніяк не дотягував, і тут цілком вистачило б і сотника, Б. Хмельницький все ж робить полковника Л. Капусту городовим отаманом, підносячи тим самим його вагу серед свого оточення.

Завдяки такому наближенню до себе відданого і перевіреного в екстремальних ситуаціях козацького полковника Богдан Хмельницький зміг неодноразово убезпечитися від  неодноразових підступних намірів ворогів отруїти або вбити його. Справа в тому, що Лаврін Капуста одночасно займався як розвідувальною, так і контррозвідувальною роботою. Перебуваючи у Суботові, він перший звернув увагу на підозрілу поведінку дружини Б.Хмельницького Мотрони, а згодом отримав і докази тому. У перехоплених листах, які за дорученням польських магнатів писав їй Чаплинський, давалася вказівка отруїти чоловіка, за це призначалася велика винагорода. Мотрона була заарештована і після допитів зізналася у зраді.

Завдяки добре налагодженій своєрідній службі внутрішньої безпеки у травні 1649 року вдалося запобігти замаху на гетьмана, організованого польським шпигуном Яковом Смяровським. Поляки, дізнавшись що в оточенні гетьмана є незадоволені, завербували цього православного шляхтича, який був колишнім підстаростою Черкаським. Знаючи про це, поляки доручили йому організувати вбивство Хмельницького. Він отримав 50 бланків-привілеїв на шляхетство, куди потрібно було лишень вписати прізвища, і зумів підкупити чотирьох козацьких старшин. Але спроба завербувати п’ятого стала фатальною: змову викрили, під час обшуку у Смяровського знайшли оті бланки-привілеї, і прямо на старшинській раді йому винесли смертний вирок. Пізніше, у 1650 та 1652 роках, козацькій контррозвідці вдалося розкрити кілька спроб підготовки убивства керівника Української держави, у 1653 році – зірвати таємні антигетьманські інтриги окремих старшин, у листопаді цього ж року – підготовку змови полковника М. Федоровича проти Б. Хмельницького.

І все ж основними завданнями для Л. Капусти були організація і проведення розвідувальної діяльності. Кожен крок узгоджувався безпосередньо з Богданом Хмельницьким, який, за свідченням джерел, здійснював загальне керівництво розвідкою і лише до нього надходила вся найважливіша інформація військового чи політичного змісту. Напевно у складі Генеральної канцелярії працювали особи, причетні до розвідувальної служби, однак вони підлягали не генеральному писарю, а гетьманові. У найважливіших випадках він сам приймав розвідників, інструктував їх перед відправкою у стан супротивника і потім вислуховував від них звіти. Але, звісно ж, він не міг сам всього охопити, тому вирішення багатьох таємних справ покладав на таких близьких помічників, як Лаврін Капуста.

Не виключено, що саме за участю Л. Капусти з кінця 1650 до літа 1651 року була проведена одна з наймасштабніших у тогочасній Європі розвідувальних операцій з направлення у Польщу й Галичину близько двох тисяч осіб із завданням збирати відомості різноманітного характеру, проведення диверсійних актів та підготовки повстань. Характерно, що їхня діяльність носила не стихійний характер, а спрямовувалася на місцях резидентами. Добувати відомості військового характеру були зобов’язані полкові й навіть сотенні структури державної влади. Чимало бійців тогочасного таємного фронту за своїм соціальним статусом належали до шляхти, обіймали офіцерські посади, що давало їм змогу добувати особливо цінну інформацію. Основне ж ядро розвідувальної системи складали козаки, саме вони мали змогу збирати політичну інформацію під час місій до Польщі, Литви, Московії, Швеції, Османської імперії, Кримського ханства. Важливу роль в залаштункових справах відігравали православні священики та ченці. Серед розвідників були й представники незаможних верств населення: утікачі, жебраки, вуличні артисти.

Б. Хмельницький застосовував силу лише тоді, коли вже хитрість виявляла безсилля. Так, у вересні 1648 року, коли 100-тисячне українське військо стояло під Пилявцями (неподалік нинішнього Старокостянтинова), гетьман провів ефективну дезінформаційну операцію. Про участь у її розробці Лавріна Капусти даних немає, хоч він тоді вже перебував у оточенні Б.Хмельницького і брав активну участь у битві. У той час козаки очікували підходу союзників – татарського загону – і бойових дій проти поляків, яких було понад 140 тисяч, не розпочинали. Прийшло ж усього 4 тисячі кримчаків. Після певних роздумів Хмельницький підіслав до шляхтичів священика  із завданням “правдиво” розповісти, що прибуло 40-тисячне татарське військо. У результаті в польському стані почали панікувати, а коли розпочалася битва, ворог не втримався й кинувся тікати. У порожньому таборі шляхти козаки заволоділи багатими трофеями – усією артилерією та військовим обозом.

Іншого разу, під час взяття Бердичева у 1652 році, козаки також вдалися до хитрості. Тоді польський гарнізон у складі близько 7 тисяч жовнірів сховався за мурами добре укріпленої монастирської фортеці. До того ж поляки мали перевагу в артилерії: 56 гармат проти 12 у козаків і 8 тисяч війська. У цій ситуації було вирішено на штурм не йти, а послати до міста свого роду розвідника-диверсанта зі спеціальним завданням. Нібито цю операцію розробляв сам Лаврін Капуста. Він відшукав одного з козаків зі знанням польської мови, який втратив вухо у давньому бою. Йому роздряпали рану до крові, перев’язали, перевдягнули в мундир польського мушкетера та інсценували нібито його втечу з полону. Поляки відчинили браму і впустили втікача, який згодом досить “правдоподібно” розповів про своє перебування у полоні, про катування і про те, як йому вдалося приспати пильність охоронців і вирватися на волю. На доказ він постійно бідкався за своїм відрізаним вухом і поривався помститися кривдникам. Поляки йому повірили. Скориставшись цим, козак в одну з ночей відчинив ворота і впустив у фортецю військо Б. Хмельницького, яке за кілька годин захопило місто.

Майже схожа ситуація була і під час облоги Житомира. Тоді в добре укріпленій фортеці, яка височіла на Замковій горі, засіло більше тисячі піших і кінних поляків.  Лаврін Капуста запропонував Б. Хмельницькому авантюрну, на перший погляд, ідею: викрасти з фортеці польського воєводу і в обмін на обіцянку зберегти йому життя змусити поляків здатися. Вночі за мури пробралися троє відчайдухів і почали полювання на воєводу. Однак це була непроста затія, і її реалізувати не вдалося. Зате козаки змогли обеззброїти варту біля брами і відчинити її, чим одразу скористалися козацькі загони, що чатували поряд наготові. У результаті фортецю вдалося взяти практично без втрат.

Богдан Хмельницький умів помічати й цінувати обдарованих полковників у своєму оточенні і вміло їх використовувати в інтересах Української держави. Коли він зрозумів, що Лаврін Капуста на своєму посту досяг неабияких здобутків, став масштабно мислити, добре розбиратися в заплутаних хитросплетіннях міжнародної політики і при цьому давати слушні поради, вміти аргументовано переконувати інших на козацьких радах, він вирішив спробувати його використати в дещо іншій сфері таємної дипломатії. У 1654 році гетьман, розуміючи, що самотужки Україні важко протистояти зазіханням Польщі і Кримського ханства на свої території, все більше звертає погляд на Московське царство як можливого союзника у справі захисту православних християн. Він прагне переконати московський уряд у необхідності спільних дій, якнайшвидшому перекиненні своїх полків на терени козацької України, щоб рішучими зусиллями не допустити об’єднання кримської та польської армій.

На чолі одного з посольств він посилає до Москви Лавріна Капусту, який у травні 1653 року брав участь у Земському соборі, а 4 жовтня того ж року мав зустріч з царем Олексієм Михайловичем.  У листі від гетьмана, який озвучив козацький посланець, зазначалося, що “…король с войсками своими на Украину идет. И они, не хотя монастырей и церквей божиих и християн в мучительство выдать, бьют челом, чтоб государь его пожаловал, войска свои вскоре послать к ним велел”.

З цього часу Б. Хмельницькому чи не вперше за роки національно-визвольної війни доводиться ґрунтовно зайнятися організацією збору військово-політичної інформації про Кримське ханство уже як потенційного противника України. Оскільки протягом квітня-червня 1654 року не вдалося запобігти укладенню польсько-кримського союзу, спрямованого проти Української держави, гетьман, з одного боку, посилює розвідувальну діяльність стосовно Криму, з іншого – все ж намагається дипломатичним шляхом вплинути на розвиток ситуації. Упродовж 1655 – 1657 років Лаврін Капуста на чолі українського посольства кілька разів виїздив до Туреччини, де зустрічався з султаном та іншими сановними особами, намагаючись схилити їх до прийнятної для української сторони позиції на міжнародній арені.

Коли у липні 1657 року помер Богдан Хмельницький, Лаврін Капуста в умовах суворої конспірації здійснив ще одну, чи не останню в своєму житті таємну операцію. На наступний день після похорону він забрав тіло з Іллінської церкви у Суботові, де воно за останньою волею небіжчика було поховане поруч із сином Тимошем, і перепоховав у печері у горі біля Чигирина, щоб навіть над мертвим козацьким отаманом ніхто не зміг поглумитися.  Принаймні, так ідеться у одній з легенд, бо до сьогоднішнього дня точне місце поховання Б. Хмельницького невідоме, як і не знайдено його прах.

Сам Лаврін Капуста ще раніше, у середині травня 1657 року, нібито тяжко захворів під час перебування у Стамбулі. Можливо, хвороба була дійсно серйозною і згодом призвела до смерті. Та документальних свідчень про це не збереглося. Лише в деяких джерелах, де наводиться його біографія, зазначається: “рік народження невідомий, дата смерті – після травня 1657 року”.

 

Скрипник О. Розвідники, народжені в Україні. – К.: Ярославів Вал, 2011. – С. 35 – 41.

Камергер польського короля

У роки національно-визвольної війни українського народу проти польського поневолення (1648 – 1654 рр.) під проводом Богдана Хмельницького було сформовано розгалужену розвідувальну мережу, яку складали підрозділи козацької розвідувально-дозорної служби, військові розвідувальні загони, дипломатичні місії, резидентури та окремі емісари на території інших країн.

Серед тогочасних українських розвідників, які добували особливо цінні відомості, найколоритнішою є постать Верещаки.

Василь Верещака (за іншими відомостями – Верещага) народився на початку ХVІ століття в Україні. У наукових дослідженнях зустрічається лише одна згадка про його службу вже у зрілому віці у брацлавського воєводи Адама Кисіля. Не всі, хто був тоді поряд з Адамом Киселем, поділяли його погляди на розвиток українсько-польських стосунків. Були й такі, хто більше дбав про інтереси України. Таких козаків брали на замітку представники розвідки Богдана Хмельницького і вміло використовували у своїх цілях. Так, у польських архівних джерелах є згадки про те, що з обозу А. Кисіля, який на чолі однієї з комісій вів переговори з Б. Хмельницьким, у серпні 1648 року повідомляли, що гетьманові “завжди дає знати один якийсь пан про те, що тут пан воєвода брацлавський обіцяє козакам, а щось інше чинить проти Війська Запорозького у Варшаві”. Цим паном цілком міг бути і Василь Верещака.

Не виключено, що майбутній розвідник у цей період познайомився  з високопосадовими польськими шляхтичами, які були частими гостями у воєводи, або зав’язав контакти з поляками під час спільних походів українського і польського війська проти турок чи при відвідинах Варшави. Принаймні історики точно не описують, як саме Верещака опинився на території Речі Посполитої і став служити при дворі польського короля. Можна лише здогадуватися, що цьому передували якісь особливі обставини. Не останню роль тут зіграли особисті риси характеру козака.

Василь досить швидко навчився гарним манерам, показав себе здібним молодиком, який розбирався у державних справах, швидко орієнтувався у будь-якій ситуації, умів чітко й зрозуміло викладати свої думки. Він став вхожий у світське товариство і згодом отримав чин камергера короля. За родом своєї діяльності мав причетність до складання листів та інших документів за результатами засідань сейму і різних нарад, іноді особисто був присутній при обговоренні деяких питань. Особливо його цікавило все, що стосувалося України. Ці ж питання цікавили і Богдана Хмельницького, який встановив таємне листування з Верещакою.

Обмін інформацією активізувався під час масштабних бойових дій з польською армією у період національно-визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр. Після перемог козацьких військ над поляками на річці Жовті Води і під Корсунем практично жодне засідання сейму не обходилося без розгляду українського питання. Зі змішаними почуттями сприймав інформацію Василь Верещака. З одного боку, він усім серцем прагнув, щоб поляки й українці жили в мирі й злагоді, як брати, з іншого – душа боліла за численні кривди, які польське панство завдавало українцям на їхніх землях. Особливо жорстокими стали розправи в останні кілька років, коли селяни перестали миритися з сваволею і ставали на захист своїх прав і власного життя. Він не міг спокійно слухати розповіді при королівському дворі, як катували захоплених козацьких ватажків, пекли розпеченим залізом, спалювали живцем або садили їх на палі.

Тому він з подвоєною енергією намагався виконувати таємну місію, надсилаючи Хмельницькому свіжу інформацію про наміри польського уряду. Для цього були ретельно продумані способи передачі і доставки письмових послань, маршрути, підібрані надійні люди. Щоб убезпечити самого Верещаку, максимально звузили коло осіб, які могли з’являтися у нього вдома, забирати листи і передавати звістки від самого Хмельницького.

У той час лише об’єктивна інформація із безпосереднього оточення польського короля могла прояснити заплутану картину українсько-польських стосунків. Адже на словах сенатори нібито заявляли про готовність до переговорів і задоволення козацьких вимог, але паралельно вели підготовку до воєнних дій, щоб узяти реванш. Серед правлячої верхівки Речі Посполитої більш помірковану позицію щодо козацьких проблем займав канцлер Оссолінський. А от магнат Вишневецький гуртував навколо себе прихильників вирішення проблем лише вогнем і мечем. Він пропонував підкупити татар і переманити їх на свій бік, щоб спільно вдарити на козаків. Також велися переговори з кардиналом Франції Мазаріні з метою одержання військової допомоги. А в польських воєводствах формувалися загони у 1500 – 2000 жовнірів, які згодом мали об’єднатися і вирушити в Україну.

Маючи об’єктивну інформацію від Верещаки та інших джерел про  наміри Польщі, Богдан Хмельницький після козацької ради, скликаної у Чигирині, написав до сенату листа. У ньому він недвозначно застерігав Річ Посполиту, щоб розмови про замирення не робилися заради зради, бо він має відомості про збирання військ і стягування їх поближче до українських земель. Щоб не дати застати себе зненацька, гетьман почав скликати до себе козацькі загони. І зробив це дуже вчасно, бо поляки вже перейшли з великим військом на східний бік річки Случ. Згодом вони розташувалися табором на берегах річки Пиляви.  Хмельницький, вийшовши назустріч ворогу, не квапився нападати. Він сподівався на допомогу татар і хотів разом з ними оточити поляків з усіх боків, як було під Корсунем. Проте поляки самі прискорили свою поразку. Вони першими почали наступ і з кількома полками підступили через греблі та броди за Пиляву аж до козацького табору.

Хмельницький тільки цього й чекав. Він так ударив усім військом, що поляки кинулися назад, але шлях їм був уже перекритий. Більшість нападників посікли на місці або потопили в річці та болотах. Ця пригода так налякала польське панство, що воно, разом зі шляхтою, покидало обози і кинулося тікати. Відступ відбувався в такому безладі, що під час переправи через Случ поляки завалили міст і у великій кількості потонули в річці.

У цей час королем став Ян Казимир, який спочатку обіцяв шляхом переговорів домовитися з козаками про мирне врегулювання усіх проблем і за обрання якого на престол виступав сам Богдан Хмельницький.  Та він фактично нічого не зробив з того, що наобіцяв, і на початку літа 1949 року під тиском прихильників “жорсткої руки” почав збирати військо, щоб рушити на Україну. Одержавши від своїх інформаторів з Варшави звістку про це, гетьман також почав скликати козаків, запросив запорожців із Січі і домовився про допомогу кримського хана.

Для короля була цілковитою несподіванкою поява великого козацького війська там, де його взагалі не очікували. Половину польських полків вдалося оточити у Збаражі, а другу, під проводом короля, вщент розбили біля міста Зборова. Козаки мало не взяли в полон самого Яна Казимира, але Хмельницький зупинив їх, бо все ж мав короля за свого державця. Він звелів козакам припинити бій і дати йому можливість неушкодженим залишити польський табір.

Після повернення до Варшави король зібрав таємну раду, на якій довго аналізували причини останніх невдач. Була дана вказівка спрямувати дипломатичні зусилля в бік Туреччини і шляхом переговорів, уступок, обіцянок чи навіть підкупів спробувати схилити султана на свій бік до союзу проти Хмельницького. Особлива політика вироблялася і стосовно переговорів з козацькою старшиною, спрямована на внесення розбрату в її лави. Наостанок він висловив підозру, що про рішення сейму і про всі потаємні плани відразу стає відомо Хмельницькому, і в цьому також слід шукати причину останніх невдач.

На одному із засідань сейму було звернуто увагу на той факт, що “під Берестечком, по втечі козаків, знайшовся між паперами Хмельницького щоденник сейму 1649 р. після Зборова, де всіх по імені і прізвищах названо, що хто говорив на сеймі, хоча в цілому хотіли те у таємниці тримати”. Крім цього, польські гусари захопили в полон татарського мурзу, який на допиті розповів, що чув “про одну високопоставлену особу, ім’я котрої ніколи не називають і котра перебуває при королі та (коронних) гетьманах; радами цієї особи Хмельницький керується в усьому, без них він нічого не розпочинає”.

Ян Казимир поставив особливе завдання: негайно встановити, хто в близькому оточенні став очима і вухами козацького гетьмана. У першу чергу необхідно було організувати стеження за тими, хто співчутливо ставиться до українців, до вихідців з українських земель, підіслати до них своїх людей, підкупити слуг, знайомих. Під підозру з-поміж інших потрапив і Верещака.

Але він, нічого не підозрюючи, продовжував у своєму помешканні приймати посланців з України. З його вірним слугою, який багато років вірою і правдою прислуговував, зустрівся представник таємної канцелярії, який дав вказівку збирати інформацію про всіх, з ким його господар спілкується вдома. Той спочатку категорично заперечував проти цього і навіть намагався довести, що його пан нічого лихого не робить, він усією душею вболіває за Польщу і процвітання його королівської величності. Але у відповідь почув, що проти самого Верещаки ніхто нічого й не має, він віддано служить королю. Але можуть бути погані люди, які спробують скористатися його добротою на шкоду інтересів Речі Посполитої.

Зрештою, на підставі одержаної  інформації у покоях Верещаки зробили обшук і виявили “чорні грамоти” Хмельницького і якісь зашифровані записи. У грудні 1650 року це питання було спеціально винесено на засідання польського сейму, де фігурувало як розгляд “справи Верещаки”. Розвідник виправдовувався тим, що до знайдених документів не має ніякого відношення, мовляв, їх просто забули київські ченці, які перебували у Варшаві під час обговорення умов Зборовської угоди.

Йому нібито повірили і залишили на деякий час у спокої. Принаймні ще понад шість місяців він працював, як і раніше, передаючи інформацію про плани і наміри поляків. Щоб відвернути від себе підозри й поновити дещо втрачену довіру, Верещака незадовго до битви під Берестечком представив Яну Казимиру грамоту Хмельницького до семиградського князя Ракоці, яку йому нібито вдалося перехопити. Проте через підкупленого слугу прибічникам короля вдалося дізнатися, що цю грамоту підробив сам розвідник, а свої таємні папери він зберігає у власному ліжку.

Після нового обшуку Верещака схопили і ув’язнили у фортецю Мальборк. Але й тут своєї провини він не визнавав. Достовірних документальних свідчень про подальшу його долю не збереглося. Дійшли лише окремі згадки в архівних джерелах, перекази й легенди. За одними –  козацький розвідник був страчений. Згідно з польськими джерелами, Верещаці вдалося уникнути кари і втекти з королівської в’язниці. Якщо це так, то тоді саме про нього пише Самійло Величко у “Сказанні про війну казацьку з поляками”, описуючи виступ гетьмана Івана Виговського проти Московії у 1657 році. У літописі Величко поряд з найближчими соратниками повсталого гетьмана Юрієм Немировичем і Сулимою згадує і козака Верещагу. 

Олександр Скрипник,
“Камуфляж”