Мовний марафон.Інтелектуальна гра-квест.Учні 5-6 класів ЗОШ №5.10 листопада.

Яничари:гвардія султана чи зрадники

Ким же, зрештою, були ці люди, про яких вже написано багато белетристичної, легковажної, як втім і серйозної спеціальної історичної літератури? Що ми, власне, знаємо достовірного про яничарів? Про кого йдеться: про хижих, жорстоких загарбників, які знищували на своєму шляху буквально все живе, підкоряючи далекі, чужі землі; або про вправних воїнів, які самовіддано служили своєму володареві-султанові, готові були віддати за нього і саме життя? Хто перед нами: зрадники своєї святої християнської віри і Вітчизни, які перейшли на бік «бусурманів», чи просто високопрофесійні солдати Середньовіччя (останнє не заперечувалося навіть тими європейськими християнськими хроністами, що були налаштовані щодо яничарів одверто вороже, як, наприклад, Костянтином Островицею, сербом, який у другій половині ХV століття потрапив у полон до турків, служив у османській армії й написав прецікаві «Записки яничара»)?

Питання цікаві не лише із суто наукового, історико-академічного погляду, і не тільки тому, що тут ми маємо справу з багатьма реальними драматичними сюжетами, які стосуються життя й смерті людей. Слово «яничар», яке за певних часів стало символічним, узагальненим замінником понять «запроданець», «ренегат», «відщепенець», мало не «кат Батьківщини» (до речі, «заслуга» в цьому належить насамперед письменникам та публіцистам — принаймні, такий видатний сходознавець, як академік Агатангел Кримський, нічого аналогічного про яничарів не пише), це слово має, на щастя, і цілком конкретно, реальне історичне наповнення. Спробуємо коротко висвітлити, показати його, спираючись не на міфи, а на більш-менш перевірені факти. І тоді побачимо, як у живій історії незбагненним чином переплітаються, поєднуються, співіснують, здавалося б, непоєднувані події, явища, конфлікти, процеси. І це стосується не лише нашої теми, читачу.

Отож, хто ж такі яничари? Це — регулярна піхота в Османській імперії (певна частина істориків навіть вважає їх першим регулярним військом в Європі взагалі), що існувала від 1365 року до 1826 року (понад чотири з половиною століття). Саме слово «яничари» походить від турецького «йеничери» — «новий воїн». Ці вояки належали до лав особистої гвардії султана («капикулу»), понад те, складали її основу. При цьому вони офіційно вважалися «рабами» султана; ми побачимо, що насправді все було значно складніше. Щодо формування яничарів — у «кращі часи», у ХVІ столітті, їхня кількість сягала 80, ба навіть 100 тисяч бійців), вони виконували різноманітні функції: по-перше, були головною ударною силою султанської армії під час грандіозних завойовницьких походів теренами Східної та Південної Європи (України зокрема), Балканів, Середземноморських країн, згодом — Угорщини, Австрії, держав Сходу (Іран, Ірак, Палестина), Кавказу (Вірменія, Грузія)... Ось тут і жорстокість, і шаленство, і звитяга, і бойовий хист яничарів (вони починали як стрільці-лучники, але вже на початку ХVI століття непогано навчилися володіти вогнепальною зброєю) проявилися повною мірою. По-друге, були особистими охоронцями султана та членів його родини, а також вартовими, поліцейськими та пожежниками. І, по-третє, за необхідності (якщо володар Османської імперії віддавав такий наказ) здійснювали каральні функції.

Варто сказати про історію формування та порядок комплектації й поповнення яничарських з’єднань. Яничарську піхоту, виходячи з необхідності реорганізації війська Османської імперії, було створено султаном Мурадом І в 1365 році. Це військо дуже суттєво сприяло успіхові агресивних військових акцій новопосталої султанської Турецької держави у ХІV—XVстоліттях; так, без яничарів, які вперто, з наполегливістю фанатиків, штурмували потужні захисні стіни Константинополя, навряд чи було можливим захопити це велике місто у травні 1453 року.

Але постає питання: як комплектувались і поповнювались лави яничарських бійців? Відповідь доволі відома і драматична: основну частину цих з’єднань складали юнаки-християнці 12—16 років (траплялось, і молодші), яких було взято у полон під час далеких походів султанської армії або забрано в батьків на територіях, вже офіційно приєднаних до Османської імперії, в рамках тотального військового рекрутського набору (ця акція йменувалась «девширме» — податок кров’ю). Конкретно це стосувалось болгарських, сербських, українських, албанських, вірменських, грецьких, грузинських, боснійських хлопчаків, яких забирали з родини і, вимагаючи суворого дотримання «девширме» (власне, загальної офіційної повинності християнського населення імперії), згодом виховували в суворих ісламських традиціях.

Варто зауважити, що набір «девширме» (застосовувалась рознарядка) не був абсолютно всеохопним. Від цієї акції звільнялись одружені (ось чому в ту добу фіксуються навдивовижу численні випадки ранніх шлюбів дітей), християнські жителі Стамбула, які володіли турецькою мовою, особи юдейського віросповідання. Характерно, що попри кров, загрози життю, ризик небезпечних битв, доволі велика частина батьків (а згодом — і самі хлопчаки) чітко розуміла: служба у лавах яничарів дозволяла домогтися високого статусу в суспільстві. А якщо для цього потрібно підняти зброю супроти своєї колишньої Батьківщини — що ж...

Як ми вже говорили, яничари йменувалися «рабами султана» і постійно жили в монастирях-казармах. Перші 200 років існування яничарського корпусу (аж до 1566 року, коли помер наймогутніший із османських володарів — султан Сулейман І Пишний) їм було заборонено одружуватися і мати власне господарство; потім цю заборону було скасовано, що мало глибокі й неоднозначні наслідки для подальшої історії яничарства як інституції. Уся власність померлого або загиблого в бою яничара ставала надбанням його полку, в якому він служив. Цікаво, що яничари опановували не лише військове мистецтво (володіння вогнепальною зброєю, луком, мечем, стройові вправи), але і вивчали літературу, мови, право, теологію, каліграфію (отже, не всі з них, принаймні, були просто жорстокими головорізами). Старі або поранені яничари мали право на отримання пенсії; чимало з них, припинивши воювати, робили доволі успішну військову кар’єру. 1683 року, за наказом султана Мехмеда ІV, в яничари почали брати і дітей мусульман (важливий історичний рубіж).

Яничарський ага

Повернемося до того, як відбувалося виховання майбутніх яничарів. Придатних для служби хлопчиків обов’язково відправляли в Стамбул; тут найздібніших з них оселяли у (сучасною мовою) «центрі підготовки кадрів» Ендеруні, що розташовувався на території грандіозного султанського палацового комплексу Топкапи. Там таким чином відібраних християнських хлопчаків готували до придворної охоронної служби. Інших дітей відправляли в яничарський корпус, а перед цим часто-густо віддавали на виховання в турецькі родини, де вони навчалися турецької мови, ісламу, основ військової справи, в них виховували слухняність та покірність. Згодом юнаків відправляли в навчальні корпуси, там вони впродовж щонайменше шести років проходили (під наглядом євнухів) військовий вишкіл, навчаючись володінню різноманітними видами зброї.

Якими були завдання яничарів під час бою? Зіткнення зазвичай розпочинала кіннота, яка мала прорвати лінію оборони супротивника. Яничари ж, стріляючи з рушниць, будувалися клином та розпочинали атаку, використовуючи мечі та іншу зброю (окрема цікава тема: здійснити порівняльний аналіз цієї тактики та бойових прийомів наших запорозьких козаків). Досить часто траплялося так, що ворог османців, а надто якщо він не мав численної дисциплінованої піхоти, не витримував такої атаки. Характерно при цьому, що яничари, зазвичай, не стріляти залпами, віддаючи перевагу прицільній стрільбі. Зазначимо також, що під час бою яничари часто використовували табір (загородження з великих возів).

Яничара легко було відрізнити від традиційного мусульманського населення, бо він мав вуса й голену бороду, що було нехарактерним для останнього. Членів яничарських корпусів можна було розрізнити й від решти османських військовослужбовців: вони носили білий повстяний ковпак («юскюф») з висячим ззаду шматком матерії, що за формою нагадував, по-перше, рукав султанського халата, а, по-друге, парадну шапку запорозького козака (!) Спочатку найпопулярнішою зброєю яничарів були короткі списи й пуки, згодом — рушниці, арбалети, мечі, шаблі, кинджали, ятагани. Застосовувалися також і різні булави, бойові сокири, деякі види древкової зброї (алебарди, бердиші).

І ще один не дуже відомий факт. Виявляється, існували суто «християнські» яничари: в армії Речі Посполитої за турецьким зразком були сформовані з добровольців власні яничарські частини. Король Август ІІ на початку ХVIII століття створив свою особисту яничарську гвардію. Озброєння та форма християнських яничарів повністю наслідували турецькі зразки, відрізняючись лише кольором, зокрема, військові барабани були турецького зразка.

Історію яничарів та яничарства повною мірою можна зрозуміти лише в контексті загальної соціальної політики османських правителів. Ось що пише про це визначний турецький історик Галіль Іналджик: «Османський режим замінив феодальну роздрібненість централізованим правлінням, а податки та привілеї призначалися на розсуд феодальних сеньйорів. Для селянства (новопідкорених країн. — І. С.) новий режим мав бути кращий за старий. Щоб зрозуміти перевагу османців над місцевою балканською адміністрацією, варто лише порівняти османські закони з кодексом законів сербського монарха Стефана Душана. Наприклад, кодекс Душана вимагав від селянина працювати на свого пана два дні на тиждень; османські ж правила вимагали, щоб землероб працював на землях місцевого феодала на його користь лише три дні на рік. Протекція селянства від експлуатації місцевою владою була основоположним принципом османського правління. Водночас Османи офіційно визнали православну церкву, власне, утискуючи католицьку по всіх своїх володіннях. Ці фактори важливі для пояснення, чому так легко і швидко поширювалася османська експансія на Балканах, та чому селянство не пристало до спротиву своїх панів Османам».

І далі Іналджик пише: «Завойовники, однак, не вбачають у собі представників якихось особливих, специфічних соціальних переконань. Вони знали, що, провадячи політику примирення стосовно християн, вони могли легше розширювати свої володіння та збільшувати джерела доходів. Це також було частиною їхньої експансіоністської доктрини — толерантно обходитися з місцевою знаттю та військовим класом. Османи брали представників військового класу собі на службу, за винятком тих, хто відкрито опирався їм, і таким чином у Болгарії, Сербії, Албанії, Македонії та Фессалії вони утримували на службі кількатисячні місцеві війська, відомі під слов’янською назвою «войників». Вони задовольнялися правом на використання фіксованої ділянки державної землі, були звільнені від сплати податків і служили вояками в бойових частинах османської армії. Волохи, сербські християни-кочовики, також були звільнені від сплати певних податків в обмін на службу прикордонною сторожею та в загонах для рейдерів на ворожі території. Багато солдатів, набраних із васальних держав, служили в османському війську під командуванням своїх князів та сеньйорів, не приймаючи ісламу». Так стверджує один із найавторитетніших дослідників історії Османської імперії класичної доби.

Щоб читач краще уявляв собі реальний зміст вислову «яничари — раби султана», варто зазначити, що ці «раби», а надто після того, як їм було дозволено мати власну справу і збагачуватися, настільки зміцнили свій політичний та економічний вплив, що, траплялось (і це не було рідкістю), скидали, зводили на трон і навіть вбивали самих султанів, організовували державні перевороти! Так, задушили тятивою лука султана Ібрагіма (1648 р.), зарізали султана Османа ІІ (1622 р.), і це — лише два приклади; насправді у ХVII—XVIII ст. такі випадки аж ніяк не були поодинокими. Проте логіка історії водночас полягала і в тому, що, певною мірою домінуючи в уряді, змінюючи султанів, отримуючи нові й нові посади та великі гроші, яничари поступово, крок за кроком, втрачали майстерність воїнів, перетворюючись на таких собі звичайних ділків, чиновників, а то й хабарників. Врешті, це й спричинило ліквідацію інституції яничарського війська 1826 року.

А як щодо феномену «українського яничарства», блискуче розкрито Романом Іваничуком у романі «Мальви»? Це — велика, болісна і страшна тема. Але тема для окремої розмови. Дуже важкої.

Приватне і маловідоме Павла Полуботка

Гетьман Павло Полуботок загинув вісімнадцятого грудня 1724 року й був похований в лютий мороз за Малою Невою при церкві Святого Самсона Странноприїмця. Трагічна загибель Полуботка породила цілу низку легенд і переказів, які передавалися з покоління в покоління й справили помітний вплив на розвиток української історичної думки

Павло Леонтійович Полуботок народився в заможній козацько-старшинській родині, ймовірно в Чернігові, близько 1660 року. Коріння його родоводу губиться в сивій давнині. На початку XVII століття, після прилучення Чернігово-Сіверщини до Речі Посполитої, прадід Павла Ярема мешкав у Чернігові й у 1637 році був райцею місцевого магістрату.

Відомостей про діда Артемія майже не збереглося, натомість батько Леонтій Артемович залишив помітний слід в історії. За гетьманів І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича він зробив неабияку кар'єру в лівобережному козацькому війську: писар Чернігівського полку, чернігівський сотник, генеральний бунчужний, генеральний осавул і, нарешті, переяславський полковник.

Приватне життя Павла Полуботка не завжди було безхмарним. У лютому 1717 року померла його перша дружина Євфімія Самойловичева, мати п'ятьох дітей Павла Полуботка – Андрія, Якова, Олени, Ганни-старшої та Ганни-молодшої. У листопаді 1718 року 58-річний чернігівський полковник одружився вдруге на дочці ніжинського полкового судді Ганні Лазаревичевій, удові військового товариша Р. Жураківського. Минав час, полишили батьківський дім, повиходили заміж доньки. Одну з них, Олену батько видав за Якова Маркевича, автора відомого "Щоденника", улюбленого племінника владної гетьманші Анастасії Скоропадської.

Тогочасні документи змальовують Полуботка насамперед як неперебірливого в засобах господаря-державця. Відомо, що саме на цій підставі Олександр Лазаревський відмовляв йому в будь-яких громадянських цнотах. Цей категоричний присуд, втім, не враховував історичних реалій та уявлень, що домінували натоді в суспільній свідомості. Справжня "гонитва за землею", що розгорнулася на Лівобережній Україні на зламі XVII – XVIII століть і неминуче призвела до поглиблення соціальної нерівності, була об'єктивно зумовлена розвитком товарно-грошових відносин. За цих умов, "свою користь... ідентифікувала з добром держави і в егоїстичному засліпленні намагалася підкорити собі інші класи – козацтво, селянство, міщанство, – не добачаючи, що таким робом руйнує основи державної сили".

Звісно ж, добробут родини Полуботків так чи інакше базувався на визиску посполитих, але водночас енергійні заходи Полуботка стимулювали економічне життя регіону, сприяли його залюдненню, піднесенню промисловості й торгівлі.

Набагато складніше відтворити інтелектуальний і загально-культурний кругозір Павла Полуботка, однак бодай уривчасті відомості з цього приводу зберігають джерела. В чернігівському будинку полковника в окремій скрині переховувалася його бібліотека – "печатних книг всяких, латинских й польских, 54, в том числе Евангелий два, непокрыти, а в них листи золоченые".

У першій половині XIX століття до збірки М. Маркевича потрапив реєстр майна, захопленого 1734 року в будинку Полуботків чернігівським єпископом І. Жураківським. У ньому згадувались і деякі книги з фамільної бібліотеки: "Калепин, Тезаврус, Полеон, Кнапиус, Спекулум Саксонум, Твардовский, Конституция, Мир с Богом, Сообразование воли человеческой с божественною". Цей факт, а також стале вживання в листах і універсалах Павла Полуботка слів іноземного походження, дають підстави гадати, що він володів польською та латинською мовами. Роздуми над гіркою долею України, напевне, спонукали Павла Полуботка до заглиблення в минувшину. За свідченням Я. Маркевича, йому належала упорядкована Полуботком стисла "кронічка", що охоплювала події в Україні протягом 1452 – 1715 років.

Не був позбавлений Павло Полуботок і релігійного почуття. Впадає у вічі сила (понад сто) різноманітних ікон у його чернігівському маєтку.

Лизогубам чи Дуніним-Борковським, які активно реставрували, зводили й оздоблювали чернігівські храми. Принагідне згадаймо і гучний скандал, що виник навколо суперечок Павла Полуботка із любецьким священиком Гаврилом за церковну землю.

Водночас у документах трапляються згадки про чималі пожертви Полуботка та інших членів його родини на користь церкви. Особливою прихильністю Полуботків користувався Вознесенський храм у Чернігові, розташований поблизу їхньої садиби. Не випадково насподі старовинного іконостасу було зображено герб Полуботків, а в церковній ризниці зберігалися срібні чаші, потири та богослужбові книги у коштовних окладах, подаровані П. Полуботком та його нащадками. Відомо, що сучасник наказного гетьмана священик Вознесенської церкви отець Терентій вів синодик, що, напевне, містив цікаві відомості про родину Полуботків. Проте синодик загубився у вирі століть, а його упорядник того ж таки фатального для Павла Полуботка 1724 року був "витребован" до Синоду і невдовзі позбавлений сану. Вознесенська церква зазнала згодом неодноразових перебудов, аж поки не була розібрана наприкінці 50-х років нашого століття. Відлитий свого часу коштом Полуботка для цього храму дзвін експонується в Чернігівському історичному музеї.

Опис маєтку Павла Полуботка в Чернігові певною мірою засвідчує його художні смаки. Житлові приміщення прикрашали "персони" самого господаря, його батька, дружини та синів. Серед іншого майна згадуються близько двадцяти картин невідомого змісту і, зокрема, "картина китайской работы, шита по белому атласу шолком разним", а також кілька настінних годинників та великих дзеркал. Стіни й меблі частково декоровані килимами, стільці та лавки оббиті червоним, зеленим, блакитним сукном або шкірою. З коштовної зброї (шабель, пістолів, рушниць) складався невеличкий домашній арсенал. Усіма барвами вигравав дорогий, оздоблений гаптуванням і хутром одяг.

У спеціальних "погребцях" зберігався срібний та кришталевий посуд, у "шкатулах" – хрести, персні, каблучки, намиста й інші прикраси із золота та дорогоцінного каміння, у скринях – сувої китайського шовку, турецької та грецької парчі, німецького і голландського полотна, російського мережива. У дворі Полуботка мешкав слуга-бандурист, який супроводжував його і під час тривалих виправ. На панській кухні порядкував поляк-кухмістер. Загалом, і в цьому відношенні Полуботок помітно виділявся з-поміж сучасників-старшин, часто-густо позбавлених будь-яких інтелектуальних чи культурних запитів та інтересів.

Гетьман Павло Полуботок загинув вісімнадцятого грудня 1724 року й був похований в лютий мороз за Малою Невою при церкві Святого Самсона Странноприїмця. Трагічна загибель Полуботка породила цілу низку легенд і переказів, які передавалися з покоління в покоління й справили помітний вплив на розвиток української історичної та суспільно-політичної думки.

Насамперед, це стосується так званої промови Павла Полуботка, яку начебто він виголосив у присутності Петра І чи то в момент арешту, чи вже в ув'язненні. Два її варіанти наведені в студії французького історика Ж.-Б. Шерера "Аннали Малоросії або історія запорозьких і українських козаків", виданій 1788 року в Парижі, а також в анонімній "Історії русів". Наводимо текст промови за книгою Ж.-Б. Шерера в українському перекладі Юрія Мушкетика: "Знаю і бачу, царю, що ви хочете згубити мою батьківщину по злісних наклепах гордого Меншикова; ви вважаєте себе понад усіма законами і хочете знищити всі привілеї, урочисто стверджені вашими попередниками і вашою величністю; ви хочете підкорити сваволі народ, котрого свободу самі визнали; ви, не вагаючись, посилаєте того на важкі й принизливі роботи, приневолюєте козаків, неначе рабів, копати канали у ваших володіннях; а що для нас найобразливіше – позбавляєте нас нашого права обирати вольними голосами гетьманів і інших старшин; натомість полишити суддям із нашого народу владу судити своїх співвітчизників, ви настановили нам суддями великоросів, які не знають, або вдають, що не знають, наших прав і привілеїв і повсюдно всіма способами нас неволять і ображають. Невже, відмовляючи нам в правосудді, ваша величність сподівається знайти в бога віддяку за все, що він вам посилає? Ви осліплені величчю і могутністю, яку послали вам щедроти божі, а не думаєте про боже правосуддя. Дозвольте, ваша величність, сказати вам в останнє, що ви не матимете ніякої користі від розору цілого народу: адже яка то слава владарювати силою і карами над нікчемними рабами, аніж бути главою і батьком такого народу, який би за всі ваші благодіяння завжди був би готовий пожертвувати всім і пролити кров задля вашої користі і слави..."

Степан КАРАЧКО

Турок, що втратив голову від львів’янок у XVII столітті, або спогади Челебі

У жовтні 1657 р. до міста Лева завітав славетний турецький мандрівник і письменник Евлія Челебі. Його батьком був султанський ювелір, а дядько по лінії матері – великим візирем. Сам же Челебі – богословом та державним діячем Османської імперії.

Виконуючи низку дипломатичних доручень Стамбула він, під час подорожей, описував землі Османської імперії та її найближчих сусідів. Півстоліття Челебі провів у далеких мандрах, об’їхав безліч міст і країн – від Єгипту і Судану до Швеції і Данії.

Турецький мандрівник і письменник Евлія Челебі © photo-lviv.in.ua

У Східну Європу мандрував неодноразово. У 1641-1642 роках перебував разом з військами у обложеному Азові. У 1651 році – відвідав фортецю Озю (Очаків), а у 1657 році провів тривалий час на військовому театрі між Дністром та Дунаєм.

Свої враження від подорожей мандрівник докладно описав у своїй «Книзі подорожей», яка є, внаслідок цього, унікальним джерелом з історії України.

Отже, яким було перше враження гостя від міста Лева відвіданого ним у 1657 р.? Мандрівнику так сподобався Львів., що ймовірно він гіперболізував його в своїй уяві та описах.

Турецький мандрівник і письменник Евлія Челебі © photo-lviv.in.ua

«В народі фортецю Львів називають також Улув, Улву, і вона являє собою приклад для наслідування. Місто дуже багате, упоряджене і приємне. Усе населення тут благодіюче і заможне. Коли ми з татарським ханом наблизились, нас зустріли величним і пишним шестям, грою на органах і барабанах. Усі прийшли в різних чудових шатах з оксамиту, шовку, вовни і парчі, ана головах – оксамитні та суконні шапки з соболиним хутром і строкатим пір’ям чаплі, журавля і фенікса. А коні тут усі чистокровної арабської масті, прикрашені позолоченою збруєю та срібними попонами».

Галицька брама (середина XVIII ст.) © photo-lviv.in.ua

«Фортеця утворює величезне коло у долині, усіяній тюльпанами, і нагадує столицю Аравії. Величезне місто обнесене низкою ровів і в окружності складає рівно 37 тисяч кроків. У ньому близько ста маленьких церков і сорок монастирів з дзвіницями, в яких живе по двісті-триста монахів. А ще місто має 26 брам, 45 укрпілених веж, сім тисяч крамниць, 84 тисячі дерев’яних і критих ґонтом упоряджених палаців”.

На хвилі нестримного захоплення турецький мандрівник аж удався до поезії:

«Базар чудовий той навкіл я обійшов,
Нема тут ворогів, лиш друзів я знайшов»

Львів. Низький замок (кінець XVIII ст.) © photo-lviv.in.ua

В от щодо львів’янок: “В кожній крамниці кілька сонцеподібних дівчат займаються торгівлею. В благодатному кліматі тутейших місць дівчата такі гарні, що при вигляді їх, одягнутих у шовкові різнобарвні шати, сонцеликих, з очима лані, газелі, сарни чоловік втрачає голову».

Ористарх БАНДРУК для 

Найгарніша постать нашої історії, не заплямована ні королівськими, ні царськими нагородами – полковник Богун, вроджений шляхтич, син – Федора Богуна, державця Бубнова на Київщині. Є свідчення, що одержав козак гарну освіту за кордоном. Знаємо, що дружина Івана Богуна померла, породивши сина Григорія, нащадка полковник виховував сам.
Багато дум і пісень оспівують Івана Богуна – талановитого стратега, майстра польових боїв та захисника міст. Найчастіше згадується облога Вінниці у лютому 1651 року. Полковник Богун тільки-но довідався, що Калиновський спалив Красне і полковнику Нечаю (другу Богуна) вічну славу проспівали. Тож, коли непрохані гості на овиді забовваніли, розчинилася міська брама – і півтори тисячі козаків кинулись назустріч тридцятитисячному польському війську. Козаки прорвали ліве крило ворога й почали поспішно відходити, щоб перейти Буг кригою й вийти до монастиря. Польська кіннота кинулася переймати козаків і собі вийшла на лід. Але сталася несподіванка: відступ Богуна був військовою хитрістю. Він заманив нападників на ту частину річки, де козаки вночі зробили ополонки та притрусили їх сіном. Значна частина ворожої кінноти згинула. Такою була перша зустріч поляків із оборонцями Вінниці. Калиновський обложив місто, але 12 днів козаки не тільки мужньо відбивали атаки, а й шарпали ворога вдалими нападами.
Однієї ночі Богун із загоном у 300 козаків виїхав на розвідку та вступив у бій. Мов Божа кара, воював полковник. Пізнавши Богуна, цілий натовп поляків кинувся на нього. Один ударив полковника древком прапора по голові, інші схопили козака за руки й ноги І, як описує польська хроніка, Богун одним рухом скинув ворогів, вирвався і, відбиваючись шаблею, погнав коня до річки. Вороний потрапив до ополонки, але швидко вискочив із води й домчав друга до монастиря.
Нарешті надійшла підмога. Поляки спочатку бій приймали, потім усе награбоване покидали й тікали, життя рятували… Три полки Йосипа Глуха, Мартина Пушкаря та Івана Богуна гнали польське військо аж до Кам’янця-Подільського. Тут у бою козаки відбили дівчину-сиротину. Кажуть, 15-літню козачку Оксану пан Чарнецький у Підгайцях для утіх вподобав і своїх слуг її викрасти послав. І стала Оксана прекрасним трофеєм Богуна: відвіз полковник сироту до замку, щоб дівча разом із Григорієм підростало. Та доля чар-зіллям пригостила Богуна й Оксану: вона зайнялася першим коханням, а він – останнім. Заслав полковник сватів до дівчини, і рушники від неї одержав. Тільки з весіллям мусив зачекати, не на часі -бо.
У червні 1651 року під час битви під Берестечком, коли зелений кінь помчав Хмельницького, Богуна було обрано наказним гетьманом. Зайнявся він порятунком війська: уночі 47 тисяч козаків вивів Іван Богун через нашвидкуруч споруджену греблю. Зосталися полковник Нечипайло і 300 тих, що “як скло, товариства лягло” З ними навіки лишився митрополит Іосаф Коринтський, який привіз Хмельницькому меч, освячений у Єрусалимі на гробі Господнім.
У 1652 році козацьке військо здобуло перемогу під Батогом. Ця битва – вершина воєнного таланту і майстерності полководця Івана Богуна. Сучасники її порівнювали з перемогою Ганнібала над римлянами у Каннах /216 року до н.е./.
Виявилося, що не забув Стефан Чарнецький Оксани. У березні 1653 року він повів відбірне військо на Брацлавщину. Нелюдською була поведінка поляків: убивали всіх, палили все. Винахідливий Богун заманив великі сили ворога під Монастирище /на Вінниччині/ і 21 березня дав вирішальний бій. Поляки розгорнутим фронтом пішли на козацькі укріплення. Сам же Богун вивів із фортеці найкращі сили кінноти і вдарив у тил ворога. Не витримали поляки подвійного удару, кинулися врозтіч, Чарнецький був тяжко поранений.
У травні Іван Богун очолив 20-тисячний загін, який разом із Тимошем Хмельницьким здійснив Молдавський похід. У листопаді – переможний бій під Жванцем, де від повного розгрому поляків урятували татари. За це людолови одержали королівський дозвіл на ясир, тому Іван Богун став грозою степових піратів.
Нарешті можна було вкласти меча до піхов. Послав полковник гінця, щоб весільний коровай вчиняли, сам поспішив до Оксани. Та знову зустрілася чамбула татар, розбили людоловів козаки, визволили бранців – і заклякли… На татарській гарбі лежала Оксана: червоною калиною горіла на грудях Богунової нареченої смертельна рана..
Ні до Москви, ні до Польщі Богун не пристав. Він до Переяслава не прибув і рішуче відмовився присягати царю.
У жовтні 1657 року полковник підписав Корсунську Умову зі Швецією, котра “Військо Запорозьке за нарід вільний і нікому не підлеглий проголошувала.” Згодом Івана Богуна було арештовано польською шляхтою і рік він пробув ув’язненим у Мальборгській твердині. Та авторитет козак мав такий, що король мусив звільнити Богуна й призначити його помічником Тетері, наказним гетьманом. Приймаючи цю посаду, мав на меті українець силами козаків та росіян завдати нищівного удару Польщі й визволити Україну. Та як завжди, знайшовся “добродій”, який польському королю передав лист Богуна до російського командувача Ромодановського.
17 лютого 1664 року Івана Богуна було схоплено поляками під Новгород-Сіверським і розстріляно. Славу Богуна пронесли син Григорій та онук Леонтій.

Від 1256 року й до сьогодні: хто керував у Львові та кому він належав.

Історія Львова настільки ж яскрава та дивовижна, як і саме місто, насичена цікавими подіями та знаменитими постатями. Сьогодні Львову вже понад 750 років і йому є Вам про що розповісти. Місто, яке було засноване на перетині вигідних торгівельних шляхів скоро розцвітало та розвивалося, ставши одним із головних торгових центрів середньовічної Європи. Згодом, переходячи під влади багатьох європейських країн, зокрема Польщі, Австрії, Німеччини та Росії, Львів перебирав від кожного зі своїх загарбників якусь частину культури та знань, з часом перетворившись не лише на перлину архітектури, але й  столицю сучасного наукового, духовного та мистецького життя.

              1256-1340 – Руське Королівство. Львів у складі 

                          Галицько-Волинського князівства

Панорама Львова 1618 року

1340-1349 – Львів під владою боярської олігархії Дмитра Детька з Перемишля і Данила з Острова

Дмитро Дедько́ – галицький боярин, був фактичним правителем королівства

1353 – Львів під владою русько-литовського князя Дмитра-Любарта Гедиміновича

Любарт-Дмитро Гедимінович – князь Любарський (Східноволинський), Луцький, Волинський та Галицький

1372-1378 – Львів під владою намісника Володислава Опольського, фактично під протекторатом Угорщини

З 1372 р. Львовом управляв родич угорського короля, силезького князя Владислава Опольського, який називав себе «господарем Руської землі, вічним дідичем і самодержцем» та карбував власні гроші

                      1378-1387 – Львів під владою Угорщини

Герб управителів Угорщини 1382-1395 рр.

1387-1772 – Львів під владою Речі Посполитої

Герб Королівства Польського в 1385 – 1569 рр.

Герб Речі Посполитої в 1569 — 1795 рр.

                1772-1918 – Львів під владою Австрійської імперії

Герб Австрійської Імперії в 1804 – 1867 рр.

Герб Австро-Угорської Іпмерії в 1867 – 1918 рр.

                 1914-1915 – Львів під владою царської Росії.

Війська царської Росії у Львові

1918 – Львів під владою Західноукраїнської Народної Республіки.

Листопад 1918 року

                        1918-1939 – Львів під владою Польщі.

Парад Війська Польського у Львові

                         1939-1941 – Львів під владою СРСР.

Радянська кавалерія на вулицях Львова. 1939 рік

            1941-1944 – Львів під владою нацистської Німеччини.

Червень 1941 року

                        1944-1991 – Львів під владою СРСР.

Радянська армія у Львові. 1944 рік

                  Від 1991 – Львів у незалежній українській державі.

Львів, 1989 р. Архів центру досліджень визвольного руху (ЦДВР)

Історія яку приховували совдепи. Похід Сагайдачного на Москву

Про неабияку тактичну і стратегічну майстерність українських богатирів-воїнів нагадує московський похід Сагайдачного 1618 року. Похід руських витязів виявився вдалим і швидким. Захопивши багато фортець, міст, козаки просувалися до Москви. І навіть взяли її в облогу. На жаль, московському командуванню від перебіжчиків стало відомо про розташування військ і штурм не відбувся. Сагайдачний повернувся на Січ, а Московія була змушена укласти перемир’я, відоме як Деулинське.

Отже, козацькі походи були зразком військового мистецтва, якому намагалася навчитися вся Європа. Козацький бойовий стрій і швидкі кулі змушували ворогів тремтіти за морем і за горами, у полі і на морі. Їх гострі шаблі викликали у ворогів такий переполох, що грабіжники кидали награбоване і швидше рятували свої життя. Мобільність, прагнення воювати з ворогом на його території, мудре командування – основні причини вдалих козацьких «вилазок» і серйозних військових експедицій:

Протягом 1 618 р. проходив неординарний і знаковий похід запорізьких козаків під керівництвом Петра Сагайдачного на Москву.

Він проходив в рамках польсько-московської війни. Прагненням Речі Посполитої було підкорення Московського царства і приведення до царського престолу короля Владислава.

Проблема лавіювання між Османською імперією, Московським царством і Річчю Посполитою призвела гетьмана до думки про використання Московського походу як демонстрації сили козацтва і налагодження зв’язків з Москвою.

Одночасно, «татарський синдром» також міг зіграти роль – Сагайдачний досить впевнено подолав шлях в Москву, але в останньому штурмі не підтримав поляків, тому і не планував цього робити. Абсолютне посилення Варшави могло стати для України небезпечним.

Сагайдачний як досвідчений політик і військовий діяч постійно підтримував можливості отримати визнання для козаків і всієї Запорізької Січі. Тому, коли королевич Владислав почав чергову військову кампанію проти Московського царства, яка повинна була привести його на Московський престол, або принаймні захопити більшу частину царства і отримати стратегічну перевагу в колонізації перспективних територій і торгових шляхів, Сагайдачний виступив разом з ним і привів із собою сорок тисяч козаків.

Похід виявився вдалим для козаків. Сагайдачний розумів ситуацію, добре орієнтувався в тогочасній політиці, і намагався надати козацтву можливості військового зростання і вдосконалення. Демонстрація сили в Московському царстві і під час облоги самої Москви була більш, ніж переконливим аргументом для Польщі.

Козацтво формувало свою політику на великих просторах Східної Європи. Відкрито виступати проти Польщі Сагайдачний не хотів, хоча ця ідея існувала і набирала вагу серед козацтва. В той момент історична ситуація складалася не на користь Польщі, але і не на користь козацтва. Османська імперія наступала з півдня, і протистояти їй поодинці не могли ні перші, ні другі. Тому єдиним правильним рішенням Сагайдачного було узгодження спільних дій з Варшавою: спочатку проти Москви в 1618 році, а через три роки – проти Стамбула. І наслідком такого військового союзу став порівняно тривалий мир на обох фронтах. Козацтво ж сформувало певний політичний резерв довіри і поваги у всій Європі. А Цецора стала проміжним між двома великими війнами нагадуванням шляхті про те, що без козаків Польща не зможе залишатися великою і впливовою державою.

Навесні коронне військо Речі Посполитої на чолі з принцом Владиславом підійшло до м. Вязьма і розкинуло табір, очікуючи підходу підкріплень. Однак ні воїнів, ні грошей не надійшло, тому й більшість солдатів покинуло табір. Щоб врятувати королевича і виправити ситуацію, польський уряд звернувся по допомогу до Війська Запорозького. Після переговорів, українське командування під керівництвом гетьмана Петра Сагайдачного розробило план майбутнього походу. Оскільки за повідомленнями козацької розвідки більшість московитских військ було націлено на Смоленський напрямок, то Сагайдачний відкинув польський план, який передбачав рух козаків від Смоленська до Вязьми, натомість обравши шлях від Путивля прямо на Москву. Для збереження таємниці гетьман не повідомив польську сторону про свій план. Крім того, була проведена операція з відвернення уваги московських воєвод від південного кордону (у травні 1618 року в районі Калуги діяв 4-тисячний козацький загін).

В середині червня Сагайдачний закінчив збирати 20-тисячне військо і розпочав похід. Протягом декількох тижнів українці захопили Путивль, Рильськ, Курськ, Лівни, Єлець. Під останнім до Сагайдачного приєднався загін, посланий у травні в Калугу. По дорозі він захопив міста Лебедин, Скопин, Ряжськ. Одночасно спроби Владислава (військо якого збільшилося до 25 тис.) захопити Можайськ не дали результатів.
Поповнивши свої сили і визначивши через посланців місце зустрічі українського та польського військ у Тушино, український полководець продовжив похід. Був захоплений Шацьк, однак під Михайловим козаки зазнали першу невдачу. Запорізький авангард в 1 тис. чоловік на чолі з полковником Милостивим мав вночі захопити місто. Однак цей план зірвався, і Сагайдачний був змушений перейти до звичної облоги. Через десять днів Михайлов був захоплений. В районі Серпухова запорожці зустрілися з московським військом Д. Пожарського (шанованим донині росіянами). Однак російські ратники при першій сутичці з козаками розбіглися.

Потім проти запорожців виступив новий воєвода Г. Волконський. Він намагався перешкодити гетьманові переправитися через Оку поблизу Коломни. Однак Сагайдачний швидко оминув місто і перейшов Оку вище, здолавши при цьому московитсько опір.

Відправившись Коширським шляхом, запорожці вже 17 вересня були в Бронниці поблизу Донського монастиря. Росіяни спробували розгромити Сагайдачного, виславши проти нього військо на чолі з Бутурліним. Однак український полководець несподівано атакував московські полки на марші й ущент їх розбив. Після цього Сагайдачний перейшов у Тушино, де 20 вересня з’єднався з Владиславом. Тим часом окремі загони козаків захопили міста Ярославль, Переяславль, Романів, Каширу і Касимов.

У вересні 1618 року українські та польські війська під проводом гетьмана П. Сагайдачного та Я. Ходкевича взяли в облогу Москву. Військо Сагайдачного стояло перед Арбатськими воротами Земляного валу і готувалося до штурму. Однак штурм Арбатских воріт 1 жовтня 1618 був вкрай невдалим тому, що польська шляхта не збиралася битися на смерть, до того ж двоє найманців – французьких інженерів – перебігли через несплату платні на сторону москалів і передали їм плани атакуючих.

Переговори велися в селі Деуліно недалеко від Троїце-Сергієвої лаври. 1 грудня 1618 було підписано так зване Деулінське перемир’я. Владислав відмовився від своїх прав на московський престол. За цю відмову Польща отримала білоруські та українські землі, які до цього були під владою Москви – Смоленську, Чернігівську та Новгород-Сіверську, всього 29 міст. В кінці 1618 – початку 1619 закінчилася громадянська війна на Московії, яка тривала 15 років. Військо Сагайдачного повернулось в Україну через Болхов – Орел – Севськ.

Протягом трьох місяців козаки подолали понад 1200 км (поляки в цей час пройшли 250 км, без серйозного опору, і не взяли жодної фортеці). Згідно з дослідженнями Гуржія і Корнієнка, українські полки рухалися з середньою швидкістю 15 – 20 км на добу, в 6-8 разів швидше, ніж поляки, в 2-3 рази – ніж європейці.

Підкорена Москва і завзятість гетьмана Сагайдачного

Петро Сагайдачний – випускник славної Острозької академії (в ті часи на Московії вузів не існувало) самий незручний історичний персонаж для російської історії і політикуму, так як його не можна звинуватити в тому, що він дав присягу цареві, як Мазепа чи Виговський, а потім порушив її . Не можна звинуватити в тому що він був поганий полководець або флотоводець, що він не стояв на сторожі православ’я, що він був неуком, і навіть не можна перекрутити про нього історію, тому ми і знаємо про цю людину так мало.

Проте, його похід на Москву офіційна російська історія висвітлює як зрадницький напад поляків та українців, під командуванням гетьмана, але ось тільки кого ж все-таки зрадили не згадується. Зате героїчна оборона від переважаючих сил противника, якщо і описана, то дуже докладно.

Так ким же все-таки була ця людина і в чому його заслуги перед своєю країною?

Регулярне вторгнення татар супроводжувалося знищенням міст і сіл, а також масовим полоном українців, і звичайно для протидії потрібна була інша чітко організована військова сила. Ось тут і знадобився талант Петра Сагайдачного, якого козаки і обрали своїм ватажком. Він розробив стратегію збройного опору ханським ордам і турецьким військам, і запорожці почали успішні сухопутні і морські походи.

Отож, не будемо вдаватися в біографію, а ось основні його перемоги:

1605 рік – козаки Сагайдачного захопили Варну і спалили її.
1608 рік – захопили Перекопську фортецю також зруйнувавши її.
1609 рік осінь – на 16 чайках увійшли в гирло Дунаю і напали на турецькі міста Ізмаїл, Кілію, Білгород.
1615 рік – на 80 (!!!) чайках підійшли до Константинополя і на очах турецького султана спалили гавані Мізевіі і Архіоку. Турецький флот наздогнав козаків, але козаки перемогли турків і захопили в полон їх адмірала (на той час у Росії-Московії про флот навіть не мріяли, тим більше про Чорноморський. Тому, флотилія Запорізької Січі в ті часи вважалася не тільки одним з найсильніших флотів Європи , а й одним з найбільш грізних в Чорному морі).
1616 рік – Битва на 40 чайках 2000 козаків з турецьким флотом в Дніпро – Бузькому лимані. Перемога козаків і захоплення 15 галер. Після цього похід до Анатолійського узбережжя. Напали на Синоп, захопили фортецю, знищили турецький гарнізон і ескадру. Руйнування Трапезунда.
1616 рік – захоплення Кафи (Феодосії) – найбільшого невільничого ринку та звільнення тисяч невільників. Знищення 14-тисячного гарнізону і великої ескадри.
1618 рік. – Козаки увійшли у Стамбул, убили 6 тисяч турків, захопили велику кількість полонених і спалили половину міста.

Правителі Анатолії та Балкан звернулися до турецького султана з петицією про допомогу інакше вони будуть змушені визнати владу козаків. Султану довелося збирати нараду з союзними державами для обговорення плану дій проти козаків.

Зі свого боку Сагайдачний з військом запорізьким приєднався до антитурецької коаліції разом з Персією, Францією, Польщею, Ватиканом, Абхазією, Мінгрелією та Грузією. Про це офіційна історія Російської Федерації (як раніше і СРСР) замовчує, тому що по її версії України ніколи не було, і з нею ніхто не рахувався, але як ми бачимо все було якраз навпаки.

Цей же 1618 рік. Сагайдачний разом з Польщею вступає у війну з Росією, адже в Чорному морі всіх турків він розгромив, і звичайно їм потрібно дати час нагуляти сальця, а в Московії козаки ніколи не були, і негоже таким грізним воякам не обкласти царя Московського контрибуцією до самого Китаю. Ось зібравши 20 000 військо, що не послухавши польського плану, рушило прямо на Москву, захопивши по дорозі Путивль, Рильськ, Курськ, Єлець, Лебедин, Скопин, Ряжськ, розрізаючи простір між Курськом і Кромами. Під Ельцом Сагайдачний прихоплює Московське посольство, яке везе хабар кримському ханові в 30 000 рублів з царської скарбниці, захопивши в страшну козацьку неволю 50 татар конвою. В районі Серпухова козаки зустрілися з військом Пожарського, яке розбіглося при першій же сутичці. Москва виставила наступного геніального воєначальника, яким виявився Гришка Волконський, планом якого було перешкодити козакам переправитися через Оку, але Сагайдачний не став йти напролом, а переправився вище за течією, швидко придушивши війська противника. У Росії люди ніколи не закінчуються, третім полководцем виявився Бутурлін, якого Сагайдачний здолав самостійно, з’їздивши булавою по черепу (військо його було швидко розбите). І вже в кінці вересня козаки стоять під Арбатськими воротами Москви, обіймаючись з братніми польськими військами.

Але тут вступає в справу його величність випадок, Сагайдачний почав похід не в найвдаліший час, коли «Жнеці жнуть» в серпні, і навіть не дивлячись на швидкість колонізації Московії, він стояв там уже напередодні зими. Можна було б і осаджувати, але для цього потрібні гроші і бажання поляків, якого на той час у них зменшилася, та й Москва запропонувала хороші відкупні, тому тут же було підписано так зване Діулінське перемир’я. Ось такою випадковістю як Московський клімат це місто і зобов’язаний своєю «непокорімостью», якщо б Сагайдачний пішов не в серпні, а почекав до весни, цілком ймовірно історія, та й доля Московії була б зовсім іншою.

P.S. Як би зараз не применшували України, якої для росіян ніколи не було, як не було для гомо совєтікус і української мови, як і нашої історії, яку розробив австрійський генштаб, нам українцям є чим пишатися, тому що історії нашої країни може позаздрити більшість, головне, що нам її слід відроджувати і пропагувати.