субота, 6 березня 2021 р.

 

Шпигун з козацькими вусам

 


3 лютого 1879 року народився розвідник і дипломат Федір Боржинський. За Гетьманату Павла Скоропадського він був першим послом Української Держави у Кубанській Народній Республіці, де активно відстоював українські інтереси і виступав проти залучення козаків до наступу на українському фронті у формуваннях Добровольчої армії Антона Денікіна. За це був підступно захоплений денікінцями і розстріляний у Юзівці (нинішньому Донецьку) 14 лютого 1919 року. Докладніше про це – у нашій розповіді в журналі «Локальна історія».

Титул від Великого хана

Наприкінці 1911 року Монголія, що до того підпорядковувалася Китаю, проголосила незалежність. Підтримку молодій державі надала Російська імперія. Тамтешні князі та лами відправили до Санкт-Петербурга таємних послів, щоб в імператора попросити покровительства. Поїздку забезпечував штабс-капітан  Федір Макушек. Він був і перекладачем для монголів на зустрічі з прем’єр-міністром Петром Столипіним. 

Великий хан Монголії Богдо-Геген VIII надав Макушеку княжий титул. У Росії його прирівнювали до баронського. Правитель не здогадувався, що доброзичливий молодий чоловік, який отримав від нього знак пошани, – шпигун.

Макушек здобув освіту в Чугуївському піхотному юнкерському училищі та Східному інституті у Владивостоці. Влаштувався у розвідувальний відділ штабу Іркутського військового округу. Об'їздив багато китайських провінцій і ледь не всю Монголію. Створив першу докладну географічну карту Монголії, написав низку наукових праць з історії, культури та етнографії цих країв. Водночас у далеких краях не забував, що він українець. При нагоді акцентував на цьому.

– Походжу з селян Уманського повіту Київської губернії, – розповідав про себе.

Новоспечений барон повернувся до своєї військової частини. Одразу взявся вирішувати дві важливі справи. Насамперед написав рапорт: «Прошу височайшого повеління прийняти прізвище й по-батькові свого рідного батька Конрада Боржинського».

Шлюб за оголошенням

Його батьки – Демид і Ксенія Макушеки з села Верхнячки – мали багато дітей. 7-річним Федора віддали на виховання у сім’ю польського шляхтича Конрада Боржинського. Селом пішов поголос, що малий – син поляка. Той здавна вів якісь комерційні справи на Уманщині й часто навідувався до цукроварні у Верхнячці. Подейкували, що поклав око на красуню Ксенію.

Як там було насправді, ніхто достеменно не знає. Однак Федір усе життя вважав Конрада Боржинського за рідного батька. Так і зазначив у рапорті. А одержавши дозвіл, змінив документи.

Друга важлива справа стосувалася сімейного стану. Федір хотів мати за дружину лише українку. Але там, де він служив, знайти таку дівчину було непросто. Тож розсилав по часописах шлюбне оголошення. На нього відгукнулася студентка Київського музичного училища Олександра Ващенко. Разом з батьком – адміністратором Одеського цирку і власником виноградників під Феодосією –  поїхала до Іркутська. Там і взяли шлюб.

Через два роки в подружжя народився син Володимир. Ще через два – донька Тетяна.  Федір Боржинський у той час перебував на передовій.

 

Іменна зброя «за браваду»

На фронтах Першої світової він проявляв себе як відчайдух. Іноді аж до відвертої бравади. Міг піднятися з окопу і пригрозити кулаком німцям у траншеях навпроти. Одразу ж наражався на обстріл. Дістав  декілька поранень. Отримав кілька орденів, іменну золоту зброю та чин підполковника.

Навесні 1918 року Федір Боржинський опинився на Північному Кавказі, де саме проголосили Кубанську Народну Республіку. Частина населення козацького краю вважала, що їм необхідно об'єднатися з Українською Державою, якою керує гетьман Павло Скоропадський. Боржинського призначили консулом у П'ятигорську, а восени – міністром-резидентом Української Держави при Кубанському уряді.

Невідомо, чи Боржинський і Скоропадський перетиналися раніше. Обидва служили в одних частинах і воювали на одних ділянках фронту. Під час російсько-японської війни – у Забайкальському козачому війську: Боржинський, тоді ще Макушек – підпоручик, Скоропадський – осавул, невдовзі сотник 2-го Читинського полку. У роки Першої світової війни – на Східному фронті: підполковник Боржинський командував сотнею 1-го Читинського козачого полку, генерал-майор Скоропадський – спершу полком, потім кавалерійською дивізією.

Посол у синьому жупані

«Вихований, освічений, коректний і спокійний, він справляв дуже хороше враження, – описує Боржинського-посла дипломат Микита Мандрика. – За зовнішністю він був типовий українець – середнього зросту, худорлявий, темний шатен, із довгими запорозькими вусами, розумним, лагідним поглядом. Одягався він у форму українського військового старшини, у синій жупан».

Він продовжував розвідувальну діяльність – тепер вже на користь України. У таємних звітах повідомляв про нарощування сил Добровольчої армії. Наголошував на розгортанні інформаційної війни проти України. Акцентував, що очільник Антон Денікін не приховує своїх планів із відновлення «єдиної і неподільної Росії» та знищення суверенних держав і республік.

Також провадив пропагандистську роботу. За його сприяння місцева «Просвіта» видавала книги, друкувала газети й навчала українською мовою. Завдяки тому, що добре знав англійську, товаришував із британським представником Фоком, якому пояснював  дійсний стан справ на своїй батьківщині.

Однієї ночі до посольства увірвалися солдати. Влаштували обшук, забрали офіційні документи й арештували секретаря Костянтина Поливана. Влада не відреагувала на протиправну акцію. Через декілька днів денікінці  знову напали на дипломатичну установу. Вони зірвали з фасаду синьо-жовтий прапор і затримали Боржинського. Лише після цього Кубанська рада висловила протест.

Посла відпустили. Йому висунули вимогу – негайно покинути Кубань. Він вирішив їхати до Києва, де вже владу захопила Директорія УНР.

 


Швидкоплинний суд

Від’їзд кілька разів переносили – в Україні тривали бойові дії. Увесь цей час Федір Боржинський від імені посольства писав ноти протесту. Він виступав проти  залучення козаків до наступу на українському фронті. У деяких частинах кубанці відмовлялися воювати з братами-українцями. Це неабияк дратувало близьке оточення Денікіна.

У січні 1919 року барон врешті вирушив у дорогу залізницею. Разом із ним – секретар посольства, радник із дружиною, помічники та кілька кубанців, які зазнавали переслідувань з боку "білих". Влада Кубані надала варту до берегів річки Дон. У прикордонному Іловайську хтось із супроводу зауважив:

– Тепер ви потрапите в інші руки. Будьте обережними.

На станції Волноваха дипломатичний вагон оточив озброєний загін. Пасажирів вивели й заштовхнули в "товарняк". Його причепили до потягу й відправили до Юзівки (нинішній Донецьк). Там посла тримали у в'язниці, яку облаштували в колишній школі. 14 лютого відбувся суд. Боржинському закинули зраду батьківщини – бо як офіцер Російської імператорської армії він перейшов на бік українського уряду.

– Не бачу у своїх діях жодної зради, – відповідав він. – Імперія розвалилася, я став на службу Українській Державі – землі, де народився та виріс.

Судді – троє офіцерів-денікінців – радилися недовго. Вирок: розстріл. Його виконали тієї ж ночі в якомусь вибалку на околиці міста. Тіло залишили на мерзлій землі.

Федорова дружина Олександра якийсь час жила з дітьми у Верхнячці в батьків загиблого чоловіка – Демида і Ксенії Макушеків. Слід Конрада Боржинського зник у цьому вирі подій. Олександра з донькою поїхала до своїх родичів у Петроград. Син Володя залишився з дідом. 8-річним він утік з дому і після низки поневірянь розшукав матір із сестрою. Його внучка Оксана Соловйова успадкувала від прабабусі любов і хист до музики. Нині вона – провідна скрипалька симфонічного оркестру Барселонської опери.

Досі не відоме місце поховання Федора Боржинського. Так само не збереглося жодного фотознімка. За словесними описами та світлинами близьких родичів художник Миколай Кочубей зобразив барона на уявному художньому портреті. Допоки в архівах не віднайдуть реального фото, таким він і залишатиметься для нащадків – у старшинському мундирі, із довгими козацькими вусами, зі спокійним і проникливим поглядом.

 «Локальна історія», № 12, 2020

 

 

Один із Героїв Крут у майбутньому став розвідником

singleNews







Серед тих, хто в січневі дні 1918 року став під Крутами на шляху більшовицького війська, яке наступало на Київ, особливе місце займає Семен Могила. У тому бою він командував юнацькою чотою. А після вимушеної еміграції активно діяв у складі розвідувального відділу Партизансько-повстанського штабу, яким керував генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, і неодноразово із розвідувальними завданнями відряджався на українську територію.

У 1917 році Семен  Андрійович Могила працював реєстратором у містечку Рівному Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Щойно він дізнався про організацію Української Центральної Ради, як одразу подався до Києва. Прагнення не пропустити головні події у столиці переважило всі його плани. У Києві вступив на навчання до 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького, де зустрівся зі своїм другом і двоюрідним братом Михайлом Михайликом, який повністю поділяв його погляди на побудову вільної суверенної Української держави.

Навчався Семен успішно і невдовзі став бунчужним свого курсу. А коли наприкінці 1917 року школа виступила на оборону державного кордону на Чернігівщині проти більшовицьких військ, що наступали, він уже командував юнацькою чотою – 30 хлопцями.

Могила був старшим від інших. Напевне, вік і життєвий досвід сприяли тому, що його послали наперед на чолі невеликого загону із завданням провести розвідку. Хлопці сіли на паротяга й одразу вирушили в напрямку червоних військ. Вони навіть не встигли розробити детального плану як діятимуть у разі раптової зустрічі з ворогом. Та того дня юнацька сміливість і відвага були на їхньому боці. Їм навіть вдалося зненацька напасти на передовий загін червоних і захопити кількох полонених.

Сутужніше було згодом у бою під самими Крутами. Відчуваючи відповідальність за підлеглих, Семен Могила понад усе піклувався, аби винесли з поля бою всіх поранених юнаків їхньої сотні. Самому йому вдалося уціліти. Невдовзі опинився на рідній Херсонщині. Там сформував власну партизанську групу, яка активно боролася проти радянської влади.

За якийсь час воєнні дороги привели Семена Могилу до легкого гарматного куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії. Особливу славу дивізія здобула в боях під Замостям у серпні 1920 року, де група польських і українських військ зуміла затримати й знекровити Першу кінну армію Семена Будьонного, яка кавалерійським маршем рухалася на Варшаву.

Потім були відступи, важкі бої, втрати, вимушене перебування у польських таборах для інтернованих військ. Та Семен не втрачав надії на повернення в Україну. Невдовзі його залучили до роботи у Партизансько-повстанському штабі. Цей штаб був спеціальним органом Державного Центру УНР в екзилі. Він дислокувався спершу на території Польщі у Тарнові, а згодом перебрався до Львова. Головною метою його діяльності була підготовка повстання для повалення радянської влади в Україні і відновлення суверенної Української держави. А керував ним генерал-хорунжий Юрко  Тютюнник.  

З особливою увагою до Семена поставився начальник розвідувального відділу штабу полковник Олександр Кузьмінський. В умовах партизанського-підпільної боротьби досвідчений воєначальник, який до того очолював Розвідочну управу Генерального штабу армії УНР, зумів налагодити розвідувальну роботи штабу. До складу відділу входили три секції: офензиви (розвідки), дефензиви (контррозвідки) та пресова секція. Розвідувальна секція вела агентурну роботу, здійснювала підбір і навчання розвідувальних кадрів, а також підготовку документів для легальної роботи в УСРР. Крім цього вона була своєрідним інформаційно-аналітичним центром і обробляла одержану різними каналами інформацію.

Невдовзі було підготовлено «Проект організації розвідки на терені України», спрямований передусім на уніфікацію та вдосконалення організаційної структури розвідапарату повстанського руху на українських землях. У ньому передбачалося направлення у різні регіони розвідників і кур’єрів для підготовки ґрунту до майбутнього загальноукраїнського повстання. 

 Відтак Семена Могилу кілька разів відряджали на українську територію із розвідувальними завданнями. Влітку 1921 року він пробрався на Херсонщину, щоб сформувати партизанський загін і організувати антирадянське повстання. Але тоді на заваді стали чекісти, які розгромили підпілля. Довелося повертатися на територію Польщі.

Невдовзі у Партизансько-повстанському штабі розробили операцію з перевірки одного із колишніх сотників Армії УНР, який повернувся з еміграції на радянську територію і мешкав у Харкові. Це завдання доручили Семену Могилі.

У перший день нового, 1923 року, мали перейти кордон. Але так звану групу перебіжчиків та контрабандистів із Польщі, до складу якої увійшов Семен Могила із помічником,  затримали  радянські прикордонники в містеч­­ку Судилкові під Ізяславом. Порушників кордону відправили до місцевого відділку Державного політичного управління, а невдовзі під посиленою охороною – до Києва.

Як з’ясувалося згодом, чекісти вже схилили на свій бік колишнього сотника УНР і налагодили з його допомогою оперативну гру із Генштабом Військового міністерства уряду УНР та розвідвідділом польського Генштабу. Керівництво ДПУ УСРР очікувало на прибуття кур’єрів із Польщі і планувало контролювати усі їхні подальші дії. Але непередбачуваний арешт прикордонниками зіпсував усю операцію. Тепер не лишалося іншого шляху, як спробувати завербувати Семена Могилу. Щоб він не перешкодив операції і також діяв за сценарієм чекістів.

День за днем із ним наполегливо працювали співробітники ДПУ. Та все марно. У них нічого не виходило. Могила не піддавався ні на переконання, ні на шантаж, ні на погрози, ні на побої. «Для перевербування органами ДПУ непридатний», – так після численних допитів записали слідчі у висновках. Від нього не добилися ні адрес інших повстанців і підпільників, нічого. У повідомленні на адресу голови ДПУ УСРР Манцева, яке знаходиться в архівній слідчій справі, зазначається: «Питання про його використання вирішене нами негативно з урахуванням того, що як суб’єктивна оцінка Могили, так і об’єктивні дані не свідчать на його користь і не дають жодних гарантій що він  чесно і щиро працюватиме на нас».  

Так тривало до середини лютого 1923 року. Потім його під спеціальним конвоєм перевезли до Харкова. Там із ним  кілька разів особисто зустрічався заступник голови ДПУ УСРР Всеволод Балицький, умовляючи перейти на бік радянської влади. Коли і в нього нічого не вийшло, зайшли з іншого боку. Семена спробували зламати за допомогою родичів. Розшукали рідного брата, який був комуністом і працював у Оренбурзі редактором газети «Звезда». Той під диктовку місцевих чекістів написав Семенові листа, де радив покаятися перед радянською владою і просити в неї пробачення. Та й це не подіяло.

24 серпня 1923 року справу Семена Могили передали на розгляд надзвичайної сесії Харківського губернського суду. Рішення було очікуваним: засудити до страти. Та чомусь не квапилися з виконанням вироку. Ще понад пів року він провів у камері смертників харківської в’язниці. Мабуть ще сподівалися на те, що змінить свою позицію. Не змінив і не розкаявся.

У ніч із 22 на 23 березня 1924 Семена Могилу розстріляли.